Вранці Пархоменко спитав мене:
— Так що — може, влаштуєшся знову в нашому міністерстві? Я поговорю з Тимошенком, який тепер керує фінансовим департаментом замість Чирка, і він охоче візьме тебе.
Чи ж я пройшов через стільки небезпек із Києва до Кам’янця тільки для того, щоб знову, як торік, підшивати канцелярські папери у фінансовому департаменті й спати не в своїй кімнаті на Кузнечній, а на горішній полиці третьокласного пасажирського вагона міністерства шляхів? Але торік я служив у фінансовому департаменті, щоб заробляти на прожиття й учитись; тепер же вчитись далі неможливо через часте перекочовування міністерств УНР з місця на місце, і я відповів Пархоменкові:
— Та ні, я таки, мабуть, знову вступлю до війська.
Козаче, позір май, коли ти любиш рідний край!
Ці слова я взяв із вірша Миколи Вороного, написаного в урочисті дні вступу війська Директорії до Києва після перемоги над білими офіцерами — останніми оборонцями Скоропадського. Слово «позір» узято з галицької військової термінології, що означає в команді української армії слово «струнко!». Мабуть, Микола Вороний узяв це галицьке слово, широко вживане в січовому стрілецтві, як поняття дисциплінованості й відданості своєму військовому обов’язку, чим так визначились саме січові стрільці.
Якщо мені не бракувало любові до рідного краю, зате бракувало охоти до військової служби та муштри, котру я незлюбив ще з часів «воєнного строя» в двох останніх класах гімназії. Але — позір май, коли ти любиш рідний край! Це спонукало мене торік кинути університетське навчання й піти самоохотою до війська; це ж саме підказало мені й тепер зголоситись до кам’янецького коменданта міста, тим більше, що мій вік був саме призовний і не до лиця було мені, прикриваючись посадою в міністерстві, уникати свого військового обов’язку.
Побачивши моє студентське посвідчення, комендант одразу написав мені призначення до Житомирської юнацької школи. Це вкрай не подобалось мені, бо означало, що я надовго зв’яжу свою долю з військом, стану в дальшому не філологом або істориком, а військовим фахівцем навіть тоді, коли вже мине небезпека для суверенності України. Але сперечатися з комендантом не випадало, тим більше в цей день, коли всі були піднесені телеграмою, що Жмеринку здобуто й українське військо переможно підступає до Вінниці.
З комендантським призначенням я подався пішки до села Смотрич, що лежало за шістнадцять кілометрів від Кам’янця, — там тимчасово перебувала Житомирська юнацька школа. Десь пополудні я вже був там.
Ця єдина, що заціліла після всіх злигоднів, юнацька школа мала три відділи — піхотний, кінний і гарматний. Мене, за моїм бажанням, зараховано до сотні з піхотного відділу. Контингент школи складався переважно з юнаків-житомирців, але, крім них, було чимало приблудних юнаків з інших, розбитих у боях, шкіл і таких випадкових елементів, як я. Загалом же склад юнаків щодо загального розвитку й рівня попередньої освіти був досить строкатий. У якійсь сотні піхотного відділу вчився тут і майбутній видатний поет Володимир Сосюра, якого я тоді ще не знав; впадав у очі й дебелий юнак-чех, котрий погано говорив по-українському, зате досконало знав мотив і слова латинською мовою якогось сатиричного хоралу з порнографічним підтекстом, якого навчив співати юнаків своєї сотні в хвилини дозвілля; вирізнялись із загальної маси юнацтва колишній студент Київського українського університету симпатичний Величківський і замріяний, ніжний як дівчина житомирець Яблонський. Ці два одразу зблизились зі мною, намагаючись усяко Допомогти мені перший час у побутових справах, коли в мене не було ні своєї ложки, ні казанка, ні шинелі. Вони поклали мене на ніч спати між собою на сіні в клуні, бо вся школа містилась по селянських хатах. У клуні відбувались і лекції без усяких наочних приладь, хоч як важко було обійтись без грифельної дошки під час вивчення траєкторії або фортифікації. Взагалі школа мала перейти до Кам’янця на постійне стале мешкання, а поки що в Смотричі два євреї-кравці невтомно шили для юнаків нову уніформу. Вона складалась із френча з відкотним коміром, на якому були сині петлиці з білим кантом, та галіфе й кашкета англійського зразка з синьою околичкою.
Рано-вранці сотні виходили в поле на муштру й гімнастичні вправи, що складались переважно із стрибків у довжину та через «кобилу». Марширування супроводжувалось неодмінно співом якоїсь похідної пісні, і співати мали всі, незважаючи на наявність слуху чи голосу. Я сплохував у перший же день, не знаючи слів юнацької пісні, і сотник, що йшов поряд із сотнею, гримнув на мене: