Коли після арешту й поранення Божка його козаків повідомили про розформування Січі, Божкові козаки ридма ридали й благали: «Верніть нам нашого батька — Божка!» Одначе Січ розформовано і з її піхоти створено частину під назвою «Полк низових запорожців».
Так закінчились романтичні марення новітнього кошового, що надумав повернути стрілки годинника історії на два століття назад і відродити те, що давно пережило себе…
Назустріч невідомому
Наступного ранку я, подякувавши Пархоменкові за гостинність, попрощався, але, перше ніж іти на вокзал, захотів ще раз глянути на Старе місто, з яким зв’язано стільки спогадів недавнього минулого.
На кожному кроці траплялись військові не тільки української армії, а й галичани, бо в Кам’янці тепер розташувався також уряд ЗУНР на чолі з диктатором Петрушевичем. Посеред майдану проти готелю Бельв’ю стояли фургони з галицькими втікачами, котрі не встигли ще знайти собі приміщення в залюдненому вщерть місті.
У Кам’янці виходила газета «Стрілець» — орган штабу Галицької армії. Виходило також кілька наддніпрянських газет — офіціоз «Україна» й партійні органи «Народня воля» та «Робітнича газета». У цих газетах часто друкувались фейлетони Павла Грунського, майбутнього видатного радянського гумориста Остапа Вишні. В офіціозі «Україна» було вперше опубліковано оповідання С. Васильченка «Про жидка Марчика, бідного кравчика», що його потім видало окремою книжкою міністерство пропаганди УНР. Через багато років мені оповідав у Києві сам С. Васильченко цікаву історію оповідання.
У лютому 1919 року багато української інтелігенції, побоюючись, що другий прихід більшовиків на Україну буде ще страшніший за перший прихід муравйовських банд, виїхало з Києва. Виїхав тоді й Васильченко і, оселившись у єврейській родині в Кам’янці, писав далі свої твори. Одного дня Васильченко побачив через вікно, що біля його будинку спинився фаетон і з нього вийшов елегантний старшина й попрямував у двір. Васильченко здивувався, які це справи могли привести тилового старшину до господарів-євреїв, але за хвилину виявилось, що старшина прибув саме до Васильченка. «Головний отаман просить вас прибути зі мною до нього в одній важливій справі», — промовив старшина, ще більше здивувавши Васильченка, який не був особисто знайомий з Петлюрою і не уявляв, які можуть бути справи в Головного отамана до скромного письменника, далекого від поточної політики.
Фаетон під’їхав до губернаторського будинку, де мешкав разом з іншими членами уряду Головний отаман, і за кілька хвилин Петлюра, вітаючи Васильченка, сказав:
— Ви знаєте, Степане Васильовичу, як я борюсь з антисемітськими настроями у війську. Я віддав до польового суду отамана Самусенка, що вчинив проскурівський погром, я видав суворі накази карати не тільки за погроми, а й за всякі грабунки єврейської людності, але цього замало. Треба, щоб кожний козак не тільки зрозумів, а й серцем відчув, що єврейський ремісник — швець, кравець тощо — є такий же трудівник, як і наш селянин, і кривдити його — злочинно. Це може зробити тільки література. Дуже прошу вас, Степане Васильовичу, напишіть оповідання про єврея-бідаря!
Хоч Васильченкові ніколи не випадало писати оповідання на замовлення, але тут він охоче погодився й через короткий час з-під його пера вийшло чудове оповідання «Про жидка Марчика, бідного кравчика». Це оповідання вміщено й у академічне чотиритомне видання творів С. Васильченка, навіть у примітках зазначено, що воно вперше опубліковано в «Україні», лиш замовчано, що це за орган, так само як і не написано, коли й де цей твір вийшов окремою книжкою.
На парканах і стінах Кам’янця було наліплене й гумористичне оповідання С. Васильченка «Про козака Ося і москаля Ася», не вміщене ні в яке радянське видання його творів.
Крім цього оповідання, можна було побачити серед численних відозв та об’яв маленький плакат — «Братнє співжиття українців з москалями», де типовий «кацапура» підганяє батогом двох українських дядьків, що, запряжені в ярмо, тягнуть плуга. Оцей плакат і становив увесь образотворчий доробок міністерства пропаганди УНР. А де ж поділись українські художники, починаючи з Нарбута, Де карикатуристи з «Ґедзя» та «Будяка»?..
До Кам’янця прибився й поет В. Самійленко, але він останнім часом щось мовчав. Мовчала й українська проза, якщо не рахувати Клима Поліщука, оповідання якого можна було побачити в поточній пресі, але вони були занадто тенденційні, а через те й малохудожні. Взагалі почувався тут занепад української культури. Я навіть не знаю, чи функціонував тоді якийсь український театр у Кам’янці. Але, здається, тут мало на це зважали: ось-ось українське військо здобуде Київ, і там усе розв’яжеться саме собою. А тим часом до Києва з боку Полтави швидко посувались полки Денікіна, і важко було сказати, хто перший вступить до столиці України, бо саме на українському фронті більшовики чинили найбільший опір.