Для селюків, з яких складався мій Шевченківський полк, були незрозумілі гасла січового стрілецтва: «Не ридай, а добувай!», «Не плачем, а мечем!», «Добути або дома не бути!». Такі гасла могли проголосити національно свідомі люди, в яких національне почуття стало органічною частиною їх. Але яка ж різниця між січовими стрільцями й моїми шевченківськими козаками — адже ті й ті вийшли з-під селянської стріхи? Виходить, національне почуття не передається дитині з генами батьків, не надається воно й від природи як інстинкт, а формується в дитини внаслідок домашнього або шкільного виховання. Змалку в кожного з нас утворюється прив’язаність до хати, де ти народився, до вулиці, де гасав дітлахом, до села або міста, де ходив на побачення з першою коханою дівчиною; назавжди лишаться нам милими мова, пісні, звичаї тих рідних місць, дарма що з літами вони можуть призабутись; ми радіємо, зустрівши далеко від рідних місць земляка, не роздумуючи — добра чи погана він людина. Але все це вузьке, примітивне почуття, коли не тільки галичанин з його «я сі бою» або «я буду чекав», а навіть полтавець видається слобожанинові чужим, бо каже «допіру», чого не почуєш на Харківщині. Для національного почуття людині треба досягнути того розумового стану, коли вона стає здатною мислити не тільки реальними, конкретними категоріями, а й абстрактними поняттями, коли рідною землею стає не тільки околиця свого села, а й уся територія своєї нації — від Кубанських степів до Карпатських гір; коли своїми стають не тільки «земляки», а й уся людність, що живе на всій території своєї нації, незважаючи на говіркові та побутові різниці; коли виникає любов до цього абстрактного поняття Україна й набуває такої сили, що за неї людина ладна і життя своє віддати.
Оце і є той феномен, що визначає національне почуття й зумовлює національну свідомість людини. Брак цього феномена призводив до того, що під час антибільшовицьких, а потім антиденікінських повстань на Україні 1919 року селянам було досить вигнати ворога з свого села та його околиці, через шо не можна було тоді створити великої повстанської армії, бо тільки крайня скрута змушувала їх об’єднуватись у чималі загони й тікати на з’єднання з регулярною армією УНР.
Для створення такого феномена не завжди бувають потрібні довгі роки виховання в родині чи школі. Загальне піднесення під час політичних катаклізмів може напрочуд швидко прискорювати процес створення цього феномена. Ми бачили 1917 рік, коли, здавалось, у самому повітрі розбурканої революцією країни витали флюїди національного відродження й перетворювали за короткий час тисячі людей з етнографічної приспаної маси в національно свідомий елемент. Ще дивовижніші випадки можна було спостерігати в Полку січових стрільців, розквартированому в Білій Церкві перед протигетьманським повстанням. Селяни Білоцерківщини часом посилали своїх синів вступати до цього полку, кажучи: «Вступай, сину, до них, а як тільки видадуть чоботи й шинелю, тікай додому — тепер же дезертирів не ловлять». Але селянські парубки швидко освоювались у стрілецькій атмосфері, сповненій ідеєю української державності, й — майже неймовірна річ — не тікали додому, одержавши чоботи й шинелю, а лишались і далі в полковому вишколі, ба навіть стали до бою під Мотовилівкою в числі дев’ятисот січових стрільців проти десятитисячної армії оборонців Скоропадського.
На такий ризик заради нових чобіт і шинелі не підеш! Тут потрібне стрілецьке «лицарство абсурду», той психологічний стан, коли ідейна якість перемагає безідейну арифметичну кількість, той вищий ступінь національної свідомості, коли окрема людина йде вперед назустріч смерті в ім’я життя всієї нації…
Ні, далеко було моїм шевченківським хлопцям до мотовилівських «лицарів абсурду»! Але щось же треба з ними робити, і то робити мені самому, бо на посаду другого інструктора-інформатора не знайшлось у полку підхожої людини.
— Так що ж той Денікін — вроді як царя хоче знову поставити? — Допитувався в мене кирпатенький козачок.
— Царя не царя, а пана поставить в його маєтку, поверне йому землю, що дала революція селянам, накаже повернути панську худобу та збудувати будинок, якщо його спалили дев’ятсот сімнадцятого року…