— Ну, це вже чорта з два! — люто гаркнув хтось із середини сотні, і я подумав: «От з цього й треба було починати розмову, а не з самостійності. Для нашої плебейської нації соціальне питання ближче за національне, яке може набрати актуальності тільки в процесі розв’язання соціальних проблем».
Але на перепочинку в полі, коли курінний Луцький запропонував мені розповісти козакам щось із історії України, я знову сплохував. Додержуючись своєї програми циклу лекцій з нашої минувшини, я почав розповідати козакам про князівський період, ніби це було не в умовах походу й майбутніх боїв, а на якихось короткочасних курсах. Я присів на горбку, неподалік від мене сіли курінний Луцький та три сотники, а навколо полягали стомлені переходом і роздратовані перспективою нових боїв козаки першого куреня. Вони мовчки слухали, а я відчував, що їх зовсім не цікавлять наші давні князі — ні Святослав, ні Володимир, ні Ярослав.
Вони байдуже лежали навкруги мене, думаючи про щось своє, дехто почав засинати, і лиш один, прослухавши мою лекцію про героїчні походи Святослава й Володимира та мудрість Ярослава, стиха промовив, зітхнувши:
— Князі, графи… — і чути було, що він думав не про звитягу давніх українських князів, а про великі земельні володіння сучасних князів Кочубеїв та графинь Браницьких…
— Вставай! У два шереги шикуйсь! Ряди двій! Ліворуч! Кроком руш! — пролунала здалека команда полковника Панченка, і козаки неохоче підвелись, виладнались і мляво рушили похідною колоною, без музики й пісні.
Я сів на воза до писаря й подумки картав себе: «І надало ж тобі в першій лекції торочити про князів! Сказав би щось відповідне сьогоднішньому дню, бодай за Шевченком — «Як москалі, орда, ляхи бились з козаками», а то про якихось давніх-прадавніх князів!»
Відкіля ж я про це міг знати, не пройшовши ніяких пропагандистських курсів, не маючи ніяких друкованих порад, не діставши навіть ніяких інструкцій від інспектора?.. Треба було виконувати свої невиразні обов’язки інструктора-інформатора на своє розуміння їх і свій власний розсуд. До того ж я, дитина робітничого висілка й повітового міста, так мало знав душі цих сільських парубків, яких мав виховувати у національно-патріотичному дусі, але нічого не вдієш: роби, Борисе, що наказує тобі твоя любов до України!
На нас іде «Ойника»
Десь надвечір полк прийшов до містечка Монастирище. Тут уже відчувалась близькість фронту, бо напереріз нам пройшла морська піхота, розміщались по хатах низові запорожці й промайнула здалека їхня кінна розвідка з привидом запорожця в синьому жупані й з високим списом. З фаетона, запряженого двокінь, виходила інтелігентна жінка в чорному з немовлям і, підтримувана під руку отаманом Тютюнником, простувала до ганку попівського будинку.
— Це жінка самого отамана Тютюнника, — пошепки поважно промовив мені писар. — Вона повсіда їздить у фаетоні й держиться нашої дивізії.
Але нашому полку не дали перепочити в Монастирищі, а наказали рушати далі до села Бачкурина, що лежало верст за вісім відціля. Там, за дислокацією, ми маємо розташуватись, зайняти позицію й чекати підходу денікінського війська, з яким під Києвом уже почались бої.
Мляво, тамуючи в собі злість, що, замість бажаного відпочинку, треба ще кудись іти, почвалали козаки Шевченківського полку путівцем до Бачкурина, коли сонце кидало останнє призахідне проміння на неозорі плантації цукрових буряків, призначених для монастирищенської цукроварні. Щоб не викликати заздрощів у стомлених дорогою вояків, я зліз з воза й пішов пішки поряд першого куреня, до якого вже почав звикати.
До Бачкурина ми доплуганились уже зовсім смерком.
Мій незрівнянний писар Максим приторохтів на возі з канцелярською скринею до Бачкурина мало не одразу з бричкою полковника та державного інспектора. Практичний Максим уже знайшов для нас двох затишну хатинку, де жила сама молодиця-удова, котрій він одразу ж замовив нам на вечерю його улюблені вареники з сиром та сметаною.
— Мабуть, скоро почнуться бої… - сумно промовив він і спитав: — А як вам — теж треба бути в бою чи можна, як оце мені, лишатися в тилу?
Я відповів, що буду неодмінно з усіма козаками на передовій лінії.
— Аж на передовій? — здивувався чомусь писар і скрушно прицмокнув. Але за хвилину його думка набрала практичного напрямку: — Тоді от що: коли вскочите в якесь село чи містечко, одразу ж біжіть до попа. У попа повсіда спиняються всякі вершки — командири чи охвицери там, — безпремінно й шинелю там роздобудете. А то як же: ось-ось дощі підуть, а там сніг та мороз вшкварить, а ви без шинелі! Я сам купив у одного козака шинелю за двісті гривень. Він Ще під Хрестинівкою в попа із убитого більшовицького командира зняв і продав мені, бо навіщо йому дві шинелі. А то так і зостанетеся в самій гімнастерці, як отой наш начальник зброї…