Мабуть, не все подобалось Сидорчукові в українській армії: наприклад, страшини на фронті не носять ніяких відзнак. Це непорядок, бо як ти розпізнаєш, де сотник, де курінний, а де полковник? І Сидорчук пришив до лівого рукава своєї охайної гімнастерки якусь крокву з вузького срібного позументу, дарма що ця відзнака епохи Центральної Ради була скасована і старшини в тилу мали зірочки на петлицях коміра.
І все ж не могло бути й мови, що цей колишній фельдфебель, котрий довго служив вірою й правдою цареві, тепер перекинеться до денікінців. І це не тому, що він захопився ідеєю українського національного відродження, яке на ньому позначилось лише в тому, що він з «хахла» став «українцем», а лишатись тут йому підказували його дисциплінованість і службистськість, мовляв, раз став служити Петлюрі, то й служи йому до кінця, а не перебігай, як той бездомний пес, від одного хазяїна до другого.
Не знаю, за що саме я, за своєю звичкою давати подумки людям прізвиська, називав сам собі Сидорчука Вовкодавом: може, й справді було щось собаче в його настороженій ході й вірності.
Попоївши, Вовкодав глибоко зітхнув, утер вуса, підвівся й, подякувавши молодиці за молоко та яєшню, а нам за вареники, вийшов з хати.
Молодиця принесла запашного сіна на долівку, застелила рядном і поклала подушку. За п’ять хвилин я й писар, накрившись однією шинелею, міцно спали.
Ранком, поснідавши, я пішов до інспектора Години. Він зустрів мене привітною усмішкою, посадив на стільця, запропонував закурити фабричну цигарку й став інформувати.
За неточними відомостями, бо це з селянських переказів, денікінці вступили в містечко Оратів. Це верст дванадцять-тринадцять відціля. Скільки їх там і взагалі на нашому відтинку фронту та які в них найближчі плани — невідомо. Пополудні з нашого полку вирушать дві чоти до Орат'ова на розвідку. Можливо, й розвідку боєм.
— Чи не маєте охоти, пане Борисе (Година в неофіційних стосунках перейшов на таку інтимну форму звертання до мене), взяти участь у цій розвідці й потім розповісти мені про свої враження? — спитав наприкінці Година, і я одразу виявив бажання рушити до Оратова з чотою сотника Комарницького. Другу чоту в обхід Оратова поведе сотник Рябокляч.
Власне, Рябокляч був півсотенним у сотні Макара Комарницького; сам чи не з «унтерів» старої російської армії, доскочивши у повстанні «сотника», так і залишився ним у регулярній армії УНР. Взагалі ця армія, де тоді були тільки військові посади, а не звання, не дуже розгалужувала військову ієрархію: у підстаршинському складі було три ступні — ройовий, чотовий і бунчужний, у старшинському — сотник, курінний і полковник, а вище йшли «отамани», якими могли бути і командувачі невеликих загонів, і командувачі дивізій та всієї &рмії. То лиш у Галицькій армії, де, за старою австрійською традицією, ще міцно трималися за звання, були і хорунжі, і чотарі, і сотники, але скасувати цю старорежимну «закваску» уряд УНР, на утриманні якого опинилась Галицька армія, не міг: хоч би що там, а через Збруч на наддніпрянську територію перейшло в червні 1919 року сто тисяч вояків, тоді як у трьох наддніпрянських армійських групах — Волинській, Київській та Запорізькій — налічувалось трохи більше сорока тисяч. Численні селянські повстанці, вигнавши з своєї околиці «комуну», воліли лишатись дома, а не поповнювати ряди поріділої від боїв та тифу регулярної армії УНР.
Отож командувати всією операцією розвідки боєм мав сотник Макар Комарницький, а півсотенний Рябокляч з другою чотою та кулеметом мав завдання заскочити в містечко з іншого боку й наполохати денікінців кулеметною чергою.
Макар Комарницький, колишній прапорщик, був улюбленцем мало не всього Шевченківського полку за свою веселу вдачу, дарма що ніколи сам не сміявся, зберігаючи ніби серйозний вираз обличчя. Він міг на запитання свого чи чужого козака, замість відповіді, заспівати веселої «польки», підхопленої, мабуть, ще в школі прапорщиків: