і, шалено прискорюючи темп пісеньки та мотаючи несамовито головою, закінчував:
І після цього з серйозним виглядом, як ніде нічого, питав очманілого від несподіванки й водночас звеселілого від грайливого мотиву козака:
— Так що ти хотів?
І, здається, не було такого випадку, щоб Макар не задовольняв Прохання. Це не було небажане у війську панібратство чи запобігання перед підлеглими, це була така своєрідна вдача, що диктувала Макарові однаково поводитись і з козаками, й з старшинами. Козаки це цінили і, коли треба було, виконували будь-який наказ Макара — чи то йти в атаку, чи, не поспішаючи, відступати, планомірно відстрілюючись. Ніхто не міг так піднести настрій стомлених довгим походом козаків, як Макар. І піднімав він дух не патріотичними піснями, а якоюсь веселою імпровізацією, яку теж десь підхопив жартома. Пішов він у повстання, мабуть, не з якихось патріотичних міркувань, а щоб не відставати від земляків. Якщо пішов Панченко, Луцький та інші сквирчани, так чого ж буде сидіти вдома Макар? І пішов і собі з своєю прапорщицькою шинелею без погонів та веселими піснями й жартами. Вигляд у нього був далеко не військовий: ходив він завжди трохи погорбившись, комір гімнастерки розхристаний, шинеля розстебнута. Треба було виняткового випадку — огляду полку високим командуванням або похорону забитих у бою, — щоб Макар застебнувся на всі гудзики й виструнчився. Навіть перед полковником Панченком Макар не міняв свого звичайного вигляду, і Панченко, дарма що не терпів «непорядку» та всякої «інтелігентщини», прощав сотникові Комарницькому його немуштрований вигляд: земляк бо ж — із Сквири…
На шістьох селянських фурах, запряжених двокінь, Макарова чота виїхала ополудні широким Оратівським шляхом. День видався холоднуватий, через що Макар одяг шинелю, не застебнувши її, за своєю звичкою, на жодного Гудзика. Він сидів на першій фурі поряд мене, звісивши з полудрабка ноги, а на колінах йому лежав австрійський штуцер, якого він випросив для цієї операції у курінного Луцького, свого земляка. Здавалось, їде він не на небезпечну розвідку боєм, а як квартир’єр чи просто йому заманулось пополювати з штуцера на зайців. Чи то щоб піднести дух своїх козаків, чи знічев’я, Макар, тільки-но виїхали з Бачкурина й до Оратова було ще далеко, почав співати своїм баритональним тенором:
Козаки радо підхопили пісню, але Макар з серйозним виглядом замість відомого всім:
прокричав, щоб усі чули:
Козаки підхопили цю витівку свого сотника й замовкли, чекаючи, що втне далі їхній веселий сотник. І Макар голосно й чітко, щоб усі чули, заспівав:
Мабуть, це була власна імпровізація Макара, але козакам вона сподобалась, і довго лунало над неозорими плантаціями цукрових буряків їхнє веселе: «дезертири пруть», хоч, правду кажучи, ця пісня була б актуальна взимку та навесні 1919 року, коли, подолавши гетьмана й німців, дезертири масами «перли» додому святкувати перемогу, але вліті дезертирства майже не спостерігалось.
Коли ми проїхали з півдороги до Оратова, Макар раптом скомандував:
— А тепер — годі! Не співати більше! Ось послухаймо, що денікінці нам заспівають… — 1 враз спів затих, але жартівливий настрій не зник.
За якийсь час ми побачили здалека перші селянські хати. Як і скрізь, край містечка живуть селяни, а в центрі євреї, піп, учитель, католицький ксьондз та ще хтось із містечкової пихатої польської та глибоко провінційної української інтелігенції.
Макар спинив фуру, наказав усім злізти й підійшов до дівчини, Що брала з криниці воду.
— Здорова, дівчино! — привітався він по-парубоцькому. — Чи хто в містечку є?
— А вам кого треба? — задерикувато глянула на чорнявого Макара дівчина, котрій Макар, видати, сподобався.
— Та отаких гарних дівчат, як ти: бачиш, скільки парубків наїхало свататись.
— І скажуть же таке!.. — промовила ніби сором’язливо дівчина, задоволена з Макарового комплімента.
— Так хто ж у вас у містечку? Військові є?
Ах, це кляте питання, на яке так не злюбили відповідати селяни після кількох трагічних випадків! Ухилилась від прямої відповіді й Дівчина: