Прибіг фельдшер з сестрою-жалібницею, і я вперше побачив наш медичний персонал. Фельдшер — як звичайний військовий, тільки без зброї, але й без білої пов’язки з червоним хрестом на рукаві, а от сестра-жалібниця — зо всіма належними зовнішніми медичними атрибутами: біла косинка на голові, білий фартушок з червоним хрестом на грудях, ще й широка пов’язка на рукаві з таким же великим хрестом. От тільки фізіономія її — зовсім не медична, не інтелігентна й навіть не українська. Говорить вона російською мовою, ледве стримуючи язика від непристойної московської лайки, ну чисто тобі третьорозрядна повія з Харкова чи Одеси. Як вона опинилась в українській армії — не збагну. Може, попала в полон чи відстала від якоїсь частини Червоної армії, може, знадила її добра платня в армії УНР, чи просто це авантурниця, котрій байдуже, з ким крутити короткочасні «романи» на випадкових чужих ліжках… Хто зна. Але що ж робити, коли такі українські дівчата, як Ольга Соколовська, лишилися вдома, а — на безриб’ї і рак риба, на безлюдді й Хома чоловік. А втім, треба віддати належне цій нехарактерній сестрі-жалібниці: діє вона спритно й енергійно, в її сумці, теж з червоним хрестом, є навіть кілька справжніх марлевих бинтів! Коли фельдшер стягнув з пораненого тільняшку, зняв каску й оглянув ушкодження, козачок легко застогнав, але фельдшер заспокоїв:
— Кістки цілі, а все інше в тебе загоїться, поки весілля скоїться! — І, підморгнувши пораненому, до сестри-жалібниці: — Перев’язати плече й лоба, тільки перед цим йодом би змазати…
Але йоду нема навіть у спритної, припасливої сестри-жалібниці. Нема навіть спирту. Є лише карболка, але не промивати ж карболкою рани! Однак бувала в бувальцях сестра-жалібниця дає собі раду.
— Эй, вы там! — кричить вона до селян, що співчутливо дивляться на пораненого хлопця. — Давайте скорей самогон, да только первача несите!
Селяни здивовано перезираються між собою: до чого тут самогон, та ще й первак, коли треба рани лікувати? Не інакше, як собі за труди хоче взяти самогону ця, прости Господи, курва.
— Чего зеньки вытаращили, когда помочь раненому нужно? Хотите, бл…, чтобы я сама пошла искать по ваших хатах? Я скоро найду!
Хтозна, чи то лайка, чи наказовий тон, що не припускає заперечень, чи, нарешті, співчуття до пораненого дають наслідки: селяни заворушились, кілька душ метнулись до своїх хат, і незабаром у руках сестри-жалібниці є дві пляшки самогону й ще одна з перваком. Вона протирає змоченою в перваку марлею краї рани, козачок зморщується й зціплює зуби, щоб не стогнати.
— Болит? — співчутливо питає сестра-жалібниця й подає козачкові пляшку з звичайним самогоном: — Глотни малость — не так будет больно.
Козачок ковтає кілька разів і помітно веселішає, а сестра-жалібниця передає пляшки фельдшерові й умілою рукою бинтує козачка. Але вона не вважає свою місію закінченою. Взявши в руки брудну тільняшку із розрізаним закривавленим рукавом, вона відкидає її геть і знову до притихлих селян:
— А на тело ему надо что-то одеть — как вы думаете? Несите скорее чистую рубашку!
Селянки відходять від гурту, й за кілька хвилин стара жінка несе чисту полотняну сорочку й передає козачкові: