Такий самий жест повторив Мегедь, відповідаючи на моє запитання, що він почував, коли одного разу піхота, злякавшись кінної атаки мадярів, кинулась тікати й Мегедь залишився один із своїм кулеметом.
— Та нічого особливого не почував, хіба що тільки кошу їх своїм «максимчиком», а вони падають з коней, падають, а мені так приємно, так мило!.. — і Мегедь погладив розчепіреними пальцями себе по грудях і животу.
Що це — жорстокість бездушного вбивці? Ні, це не більше як насолода маестро від добре виконаного соло.
Ось і зараз стоїть Мегедь коло фури з кулеметом, здається, зовсім байдужий до того, що півсотенний Рябокляч, доповідаючи полковникові Панченку, наостанку каже:
— Якби не Мегедь зі своїм кулеметом, порубали б нас дончаки…
Панченко бере в значкового кобуру з наганом, підходить до
Мегедя й передає йому трофей, узятий у полоненого денікінського полковника:
— Сотнику Мегедь! Причепіть собі до пояса цей наган: ви його найбільше заслужили, а то ходите без усякої зброї, як якийсь шмаровоз…
Мегедь, удвоє тонший, але на цілу голову вищий за полковника
Панченка, флегматично дякує й без усякого піднесення чіпляє на свого тонкого паска важкувату кобуру з наганом. Здається, він охотніше прийняв би від Панченка добрячий шматок просоленого сала, бо навряд чи буде він коли користуватися цією зброєю, якщо в нього є три улюблені «максимки»…
Тим часом до Панченка підбігає зв’язковий старшина й каже, що отаман Тютюнник вимагає телефоном із Монастирища негайно приставити до нього полоненого денікінського полковника. Панченко оглядається, кого б послати супроводити полоненого, й спиняється на Рябоклячі:
— У вас, сотнику Рябокляч, було гарячіше, ніж у Комарницького, ви й по'ідете та розкажете в штабі групи, як там було. Ще б якогось козака треба…
І в цю мить підбігає до Панченка поранений, але вже веселий від випитого самогону козачок у французькій металевій касці:
— Пане полковнику! Дозвольте мені поїхати!
— Та ти ж поранений — куди там тобі їхати?
— Та ні, то мене тільки трохи дряпонуло, я можу й стріляти…
Ну як такому відмовити? І Панченко, усміхаючись, каже до Рябокляча:
— Візьміть його з собою, коли він такий герой.
Усі троє сідають на ту фуру, що привезла нас з Оратова, і за хвилину тільки курява знялась з-під її коліс на Монастирищенському шляху.
Увечері я прийшов до інспектора Години по вказівки.
— А того полковника, що ви полонили, вже нема… — сказав мені разючу новину Година.
— Як нема? А де ж він? — не пойняв віри я, вкрай здивований.
І Година розповів мені те, що разом із Панченком почув від Рябокляча, коли той повернувся з Монастирища.
Виявляється, що поранений верткий козачок, скоро виїхали вони з Бачкурина, почав виявляти нетерплячку: «І чого нам везти його кудись у Монастирище? Отут би розстріляти та й по всьому, щоб не морочитись по-дурному…»
Денікінський полковник, чуючи це все, зблід, але мовчав усю Дорогу. У штабі дивізії, де чекав на них командувач Київської групи отаман Тютюнник, поранений козачок не відставав ні на крок від полоненого полковника, тільки лишився стояти біля дверей у кімнаті, де Тютюнник запропонував полоненому сісти на стільця й мовчки вислухав виструиченого Рябокляча про розвідку й короткий бій під Оратовом.
Далі між Тютюнником і полоненим відбулась така розмова:
— Вы говорите, что вы украинец, — сказав Тютюнник по-російському.
— Да, украинец, из Полтавской губернии, где у меня осталось небольшое имение, — поспішив ствердити полонений і додав: — К тому же мы думали, что в районе Оратово действуют остатки большевистских банд, отступивших из Одессы. Я и представить себе не мог, что здесь оперируют уже украинцы…