— Скажите, полковник…
— Я — подполковник, — виправив полонений.
— Это безразлично. Скажите, полковник, как во время русско-германской войны отнеслось бы русское командованье, взяв в плен офицера русской службы, ставшего офицером вражеской германской армии?
Полковник зрозумів, куди гне білявий отаман, безперечно, теж колишній офіцер російської армії, і розвів руками:
— Но теперь же гражданская война, а не та…
— Не употребляйте, полковник, большевистские выражения. У нас, украинцев, идет не какая-то «гражданская война», а война национальная, за свободу Украины против всех ее врагов — поляков, красных и белых! Так как же считать нам, украинцам, взявшим вас, украинца, в плен, как офицера русской белой армии?
— Я понимаю вас: логически — изменником, но ведь ни я, ни другие не знали, что здесь передовые части украинской армии. Я вначале не имел представления, кто взял меня в плен…
— Значит, вы довольны, что вас захватила украинская часть, а не кто-то иной?
— Конечно!
— В таком случае, полковник Билокриницкий, я назначаю вас командиром батальона украинской армии и сегодня же ночью вы поведете свой батальон против войск русской белой армии генерала Деникина. Согласны?
Полковник засмикався на стільці й тихо відповів:
— Этого я сделать не могу…
— Почему?
— Я честный солдат.
— В таком случае вас расстреляют как изменника своей родины Украины!
Полковник засмутився, і в голосі його почулись жалісливі нотки:
— Господин атаман, у меня — жена и двое дочерей, войдите в мое положение…
— Нет, полковник, умрите «честным солдатом»! — Тютюнник підвівся і до Рябокляча: — Виведіть геть!
Тут підскочив до полоненого полковника, що спроквола надівав свого старорежимного кашкета з пружиною всередині, забинтований верткий козачок і, знімаючи з плеча ремінь рушниці, з якоюсь дикою радістю спитав Тютюнника:
— Так, значить, уже можна, пане отамане?
Тютюнник злегка кивнув головою і опустив на очі повіки…
Козачок повів полковника заднім ходом у садок і поставив під яблунею, а Рябокляч спинився на ганку. Козачок відступив на кілька кроків і, морщачись від болю в правому плечі, до якого притиснув кольбу рушниці, став цілитись полковникові в голову. Полковник зняв кашкета, перехрестився й тихо промовив:
— Я умираю за Русь.
Прогримів постріл, полковник хитнувся, опустився навколішки й упав ницьма нерухомий…
— Туди тобі й дорога з твоєю Руссю! — сердито буркнув козачок і спокійно почепив на здорове ліве плече ремінь рушниці.
Я слухав замислено розповідь інспектора Години, вражений сценою розстрілу полковника. Мені таки було жаль його, бо одна річ убити ворога в бою, і зовсім інше — вбивати беззбройного полоненого, що завжди викликало в мене відразу.
— А як ви думаєте, пане Борисе, відкіля в того пораненого козака така лють до полоненого денікінця, з якими ми тільки починаємо війну?
— Я певен, що це прояв соціальної ворожнечі українського селюка, для якого полковник був втіленням усього того панства, котре мало наших селян за робоче бидло.
Година подумав і по хвилині сказав:
— Мабуть, ви маєте рацію. Ніщо не є таке жорстоке й нещадне, як класова лють.
Година поінформував мене, що рівно о дванадцятій ночі почнеться наш наступ на район Оратова, щоб не дати змоги денікінцям сконцентрувати свої сили. У цій операції візьме участь наш полк, а на лівому фланзі нас підтримає Полк низових запорожців. Командувати наступом буде полковник Панченко, хоч із завтрашнього дня він надовго йде у відпустку на відпочинок. Замість нього буде якийсь Грох-Грохольський, що вже прибув до Бачкурина. Це колишній штабс-капітан російської армії. Що він за людина — не знаю, але зовні справляє непогане враження… Він привіз неприємну звістку: в районі Києва наші частини відступають до Фастова…
І раптом Година спантеличив мене несподіваним запитанням:
— Як ви гадаєте, пане Борисе: чи є в полку старшини, що можуть перебігти до денікінців?
Запитання застукало мене зненацька, і я завагався одразу відповісти на нього.
— Бачите, я мало знаю всіх старшин нашого полку, але щодо старшин першого куреня, то в мене склалось враження, що з них ніхто не зрадить. Навіть розжалуваний у рядові колишній штабник-болбачанівець, гадаю, не перекинеться до ворога, хоч і почуває, мабуть, образу.
— Треба буде згодом подумати, як полегшити його становище, — сказав замислено Година й додав: — А тепер ідіть поспіть трохи перед боєм. Ви, очевидно, будете, як завжди, з своїм улюбленим першим куренем? Я перебуватиму між другим і третім. На добраніч, якщо можна так висловитись у нашому становищі! — усміхнувся Година й потиснув мені на прощання руку.