Із собору ми з Огульчанським пішли в Ботанічний сад. Розповідаючи про зустріч Ярини із «зв 'язковим від хлопців», який показував машинописи й рукописи батькових творів, пропонуючи їх викупити, про дзвінок до мене, про те, як я запитав, чи всі є спогади — від гіочатку до кінця, і про те, як мені було дано ствердну відповідь, — я пильно придивлявся до виразу обличчя Ю. О. Його подив був щирим: «Звідки в них початок?» Потім розмірковував, — а може, землячок із переляку одразу й відніс спогади в КДБ? Може, кадебісти знали, кому Ю. О. віддав спогади на сховок іпритисли керівного товариша?.. А може, побували і в рідному селі й «розкололи» його матір… Одне слово, багато було «може»…
Сьогодні увечері Ю. О. поїхав розшукати свого приятеля й розпитати про загадкову його поведінку. А я тим часом дістав із валізи, де зберігається архів Б. А.-Д., копії протоколів обшуків, мав копію протоколу обшуку і в Ю. О., і вже вкотре заходився ці документи вивчати, зосередившись на записах, що стосувалися вилучених спогадів… І знову поставали нові загадки…
15 березня 1995 року. Зустрічі вчора у видавництві Олени Теліги не відбулося: загадкова особа не з’явилася. Невже щось насторожило чи якась інша причина?
Минали місяці за місяцями, і я терпляче чекав: коли спогади насправді є, то теперішні їхні власники таки обізвуться. Але друзі Бориса Дмитровича й далі турбували СБУ, вимагаючи повернути спогади. І ось моя нотатка у щоденнику від 1 квітня 1996 року.
У п’ятницю 29 березня 1996 року побував у СБУ. Запросив для розмови Кулаківський Петро Карпович. З ним був (а зустріч відбувалася у кімнаті приймального корпусу) Гончар Андрій Максимович. Обидва полковники, і, як я зрозумів, обидва працівники архівного відділу своєї установи. Привід запросин: Володимир Сіренко — поет із Дніпропетровщини, який по-синівськи любив Бориса Дмитровича, — звернувся в СБУ із клопотанням про повернення спогадів Б. А.-Д. Полковники в один голос мені пояснювали, що спогадів у них нема. Я визначаю собі лінію поведінки. Спершу підкреслив, що і Сіренко, й інші люди клопочуться про спогади з власної ініціативи, мого впливу тут нема. І зупинити прагнення шанувальників А.-Д. немає змоги, поки питання зі спогадами не вирішиться позитивно. Бо відтоді, як 89-го року на клопотання громадськості було офіційно в КДБ повідомлено, що спогади знищено, — відтоді люди й не повірили: ні в Спілці письменників, ні серед «виводка» А.-Д. І на це були підстави. В мене щодо цієї ситуації теж є своя думка. Тепер я ще більше зрозумів значущість документального доробку Б. А.-Д. Після публікацій спогадів про СВУ та літературно-політичну ситуацію початку 30-х років я збагнув, що свідчення про революційні події в Україні 1917–1920 років — то надбання народу. То великий духовний та історичний скарб. Тому по-новому осмислюю й акт про знищення цих спогадів. Там було сказано, що вони не мають ніякої матеріальної та історичної цінності, тому «подлежат уничтожению». Постає питання: хто, на якій підставі давав таку хибну оцінку? Хто підписував цей акт? Тому прошу дати спадкоємниці ксерокопію акта. Справу зі спогадами треба вивчити, і, може, хай би цим зайнялася прокуратура.
Полковники обидва в один голос почали переконувати, що не тільки спогадів нема, але також вже нема і акта, бо йому вийшов термін давності. «Тепер тим більше у мене підозра, що ви кажете неправду. Так не буває у вашій установі. Архівні матеріали зберігаються. Акти, гадаю, до них належать».
Знову доводили, що нема. Тоді я заявив: «Умене є підстави твердити, що спогади не знищено. Я маю свіжі, переконливі докази… І для того, щоб справі не надавати гучного розголосу, бо ви знаєте, на якому політичному та державному рівні зараз «виводок» А.-Д., я хотів би залагодити справу дипломатично. Тому прошу вас, якщо ви патріоти України, допоможіть знайти спогади…»
Зізнатися, тепер я сподівався на допомогу. Та знову марно, знову «глас вопіющого»… А все ж довгожданий день настав!