Коли я прибіг до них, інспектор Година відрекомендував мене «панові Заглобі»:
— Наш інструктор-інформатор.
Але. в цю мить у видолинок вскакує верхи дивізійний отаман Вовк із своїм значковим. Середніх літ, середнього зросту, з розумним інтелігентним обличчям і маленькою еспаньйолкою та підстриженими вусами, він легко зіскакує з коня, передає поводи значковому й одразу ж — до «пана Заглоби» й полковника Гроха-Грохольсько-го:
— Як тут у вас?
— Тримаємось поки що, але ворог напосідає. Є вже поранені й забиті. Один офіцер-українець перебіг до нас, он він стоїть, — доповідає наш полковник.
Отаман Вовк підходить до офіцера-перекинчика й міцно потискає йому руку:
— Вітаю вас як старшину української армії! — Й до Гроха-Гро-хольського: — Сьогодні ж дайте новому старшині сотню!
Починається взаємна інформація, з якої виявляється, що денікінці особливо натискають на наше праве крило, де відбивається морська піхота, серед якої є вже чимало забитих і поранених.
— Чи не здається денікінцям, що то чорноморські «братішки-мат-росики», які приєднались до Петлюри? — посміхається отаман Вовк і каже далі: — 3 усього видно, що ворог намагається обійти нас з правого флангу, відрізати від Хрестинівки й притиснути до Монастирища. Що діється в Умані, де починається фронт Запорізької групи, — невідомо, бо зв’язок з нею, так само як і з Хрестинівкою, перервано. Я мчу зараз назад до морської піхоти, куди послав уже Дивізійну батарею, бо там може виникнути критичне становище, а ви обійдіться тим часом без артилерії. Зв’яжіться з штабом Київської групи й просіть підмоги.
Отаман Вовк стрибає на коня й разом із своїм значковим вискакує з видолинка, а «пан Заглоба» пише нашвидку фронтове зведення, передає мені й каже:
— Чимдуж біжіть через Бачкурин до Монастирища, передайте це отаманові Тютюннику, на гірший випадок — начальникові штабу й перекажіть на словах, що без підмоги ми більше двох годин не продержимось і будемо відступати…
Я ховаю зведення у бічну кишеню гімнастерки, вибігаю в поле й несуся, аж забиває мені дух, шляхом до Бачкурина, від якого ми вже віддалились мало не на версту.
Хоч як переконуй себе, що за ідею відродження України ти готовий віддати своє життя, але жити хочеться, і я радію, що вискочив з-під небезпеки й моєму життю вже не загрожують ворожі кулі.
Підбігаю до бачкуринського узвозу, спиняюсь на мить передихнути від шаленого бігу і тільки тепер помічаю неподалеку самотню постать якогось дядька з шомполкою в руках, який стурбовано оглядається на всі сторони.
— Що ви тут робите, дядьку? — здивовано питаю я, і дядько з тугою в голосі каже:
— Подумайте тільки, вчора ввечері кожну хату обійшов і кажу людям: «Прогнали ми німців з панами, здихались червоних чортів, а це ж нова хмара насуває… Так допоможімо ж нашим хлопцям, що свої голови кладуть за нас! Хто має дубельтівку, шомполку або обрізана, а як нема, то й просто з вилами, — виходьте, як почнеться бій. Треба ж підсобити нашим хлопцям!» Усі вчора дали згоду, а от сьогодні — вже скільки я тут стою, а ніхто не підходить! Ні одна жива душа!..
Мені аж защеміло щось у горлі й, певно, зволожились очі. Бідний дядько! Єдиний на все село свідомий до кінця! Сільський «лицар абсурду»!..
Але тут не до сентиментів: треба виконувати бойове доручення. Я збігаю узвозом у село, і раптом денікінська артилерія, мабуть, щоб не допустити підходу наших резервів, починає скажено обстрілювати єдину головну вулицю, що перетинає надвоє село. На вулиці порожньо: селяни розбіглись по хатах і льохах, бо снаряди рвуться раз за разом, падаючи не тільки серед вулиці, а й у ближчих до неї дворах та садках. Я щодуху біжу вулицею, не озираючись по боках, аби швидше добігти до кінця села й вискочити на Монастирищенський шлях. Снаряди рвуться й поперед мене, наче денікінський коректувальник здалека бачить мене й хоче неодмінно поцілити в мою єдину на вулиці постать. Ось уже край села і ліворуч маленьке сільське кладовище. Я кидаюсь туди, шукаючи порятунку, але ворожий вогонь, немовби свідомо керований кимось, хто бачить мене, враз переноситься сюди. Я припадаю до землі, втискаючись між порослими травою могилками, а позаду, з боків і спереду раз у раз рвуться снаряди, і разом з вогненним спалахом летять угору груддя могильної землі й потрощені уламки посірілих від часу дерев’яних селянських хрестів. Окремі грудки падають мені на спину й ноги, від безнастанних вибухів я глухну, притискаюся ще дужче до землі й втрачаю уявлення — чи я ще живий, чи то мені тільки так здається…