Козаки з піхотного прикриття батареї і я, котрому доручено порядкувати обозом, кинулись спиняти фурщиків, усяко умовляючи їх лишатись на своїх місцях. Та де там! Знавіснілі від страху фурщики, втративши рештки глузду, не слухали ніяких слів і перли далі до насипів. Лиш кілька пострілів з наших рушниць, коли кулі просвистіли над їхніми головами, привели їх до тями: видима смерть — страшніша за ту, що тільки наближається…
З великими труднощами ми трохи заспокоїли селян, повернули їх на свої місця й поскладали на фури скинуті ящики з снарядами.
Наша батарея на якийсь час замовкла, і вогонь денікінської артилерії перенісся праворуч і ліворуч за насипи, намацуючи позиції нашої піхоти. Це дало змогу мені відносно заспокоїти селян і, переходячи від фури до фури, пояснювати їм, яку загибель вони накликали б самі на себе, якби хоч одна фура виїхала на насип.
Переконавшись, що в обозі, нарешті, ®се заспокоїлось, я, змучений недавнім клопотом з фурщиками й не виспавшись уночі, приліг на якусь фуру біля ящика з снарядами трохи перепочити й, несподівано для себе, поринув у глибокий сон, що переніс мене на п’ять років назад, коли я ще вчився в гімназії.
Усій Охтирці був відомий Костянтин Фердинандович Сєдлєцький, викладач математики в гімназії та гласний[8] міської думи. Нащадок покараного польського повстанця, Сєдлєцький, крім свого прізвища й по батькові, давно втратив будь-які ознаки свого польського походження: перейшов з католицтва в православ’я і в переконаннях був вельми реакційний. Зате не тільки в гімназії, а й у міській думі він визначався надзвичайною, справді цапиною впертістю, за що й дістав прозвисько Козел. Вплинути, переконати Козла, хоч трохи зсунути з його, часто несправедливого або й зовсім хибного твердження — була неможлива річ: тут він був непохитний. Нехай уся педагогічна рада ставить якомусь учневі п’ятірки й просить Козла поставити бодай трійку, щоб не лишати доброго учня на другий рік у класі, Козел стоїть на своєму й виводить у табелі жирну двійку, бо вважає, що цей учень більшого з математики не заслуговує. Траплялись випадки, коли через Козлову впертість гімназисти вішались і стрілялись, але це ніскільки не позначалось на Козлі, і він і далі лишався грозою всієї гімназії й антипатичним гласним міської думи.
І все ж це був неабиякий оригінал. Наприклад, він довго вагався, якою фарбою покрасити дах свого власного одноповерхового добрячого будинку — зеленою, як усі фарбують, чи червоною, що йому теж подобалась, і, кінець кінцем, дав собі раду: бляшані смуги на даху чергувались двома кольорами — одна зелена, друга червона…
У Козла було два шкульких місця, або, точніше, дві пристрасті, яким він у вільний час віддавався всією душею, — фотографія і гігієна. Кожної неділі він сідав у бричку, на козлах якої тримав віжки підозріло схожий на Козла парубійко-фурман, і об’їжджав усі аптеки, де цікавився, чи нема якихось нових термометрів та барометрів, а також крамниці, в яких торгували між усякими іншими товарами й фотоприладдям.
Фотографував Козел усе: родичів, знайомих, випадкового собаку, що принюхувався до чогось посеред вулиці, а то й просто горобця, котрий на мить сів на гілку дерева проти вікна Козлового кабінету.
Цими Козловими пристрастями користувалися учні, щоб «заговорити» Козла й уникнути двійок та одиниць, без яких не обходилась майже жодна лекція з математики. На початку лекції, поки Козел не витягнув з кишені тужурки свого записника, підходили до кафедри й показували Козлові позичені десь вправні фото й питали Козлової оцінки. Інколи Козел ловився на цього гачка й, захопившись, міг проговорити про фотоапарати, плівки та способи проявляння й закріплення цілу годину. Або, почувши з доповіді чергового, що якогось учня нема в класі, бо захворів на інфлюенцу, як тоді називали грип, Козел, на радість усього класу, сідав раптом на свого другого улюбленого коника й починав просторікувати про потребу пильно додержуватись усіх гігієнічних вимог. Він так захоплювався, що, походжаючи по класу, виставляв як наочні наслідки гігієнічного життя самого себе. Ось, мовляв, які в нього широкі, а не запалі груди, й показував обома долонями не стільки на груди, як на свій здоровенний живіт; який гарний у нього колір обличчя, хоч воно було темно-жовтаве й брезкле, з очима кольору гнилого винограду й обрідним волоссям на голові, що, зачісане набік, ледве прикривало лисину.