— Як? — здивувався я.
— А дуже просто: більшовикам тепер самим непереливки, бо армія Денікіна підступає до Орла, і вони, цебто сам Ленін пропонує нашому урядові через латвійського посла укласти військову конвенцію й навіть обіцяє не тільки зброю, а й свої військові частини послати на наш фронт, щоб спинити наступ денікінців. Доведеться вам, пане інструкторе, розучити з козаками співати більшовицький «Інтернаціонал», якщо, звичайно, більшовики навчаться по-нашому співати «Ще не вмерла Україна», — закінчив, жартуючи, полковник, і я пішов замислившись.
Що ж — випадки, коли вчорашні вороги ставали союзниками, або навпаки — союзники ворогами, траплялись у історії не раз. Таж не так давно, 1912–1913 років, Болгарія, Сербія, Греція і Чорногорія, розпочавши вдало війну проти Туреччини, послабленої недавньою турецько-італійською війною, ще не закінчивши війни, перегризлись між собою за майбутні кордони, внаслідок чого Болгарія чимало Програла, а Туреччині пощастило повернути втрачений раніш Адріанополь. Чому ж не можемо й ми замиритися з більшовиками, воюючи проти Денікіна, який не хоче й чути слова «Україна»? Щоправда, безчинства першого приходу більшовиків на Україну, коли в січні 1918 року шовіністично розагітовані банди матросів і здичавілих в окопах Першої світової війни російських солдатів, під командою недавнього царського полковника лівого есера Муравйова, розстрілювали на вулицях Києва не тільки за українську мову, а й за посвідчення, писані українською мовою, під час другого приходу не повторились, Україна стала зватись Українською Радянською Соціалістичною Республікою, виходив більшовицький офіціоз українською мовою «Більшовик», журнал чи альманах «Музагет», незалежний орган української інтелігенції, та зрідка книжки української художньої літератури, досить бідної на той час, але партія боротьбистів була цілком тоді вже на боці радянської системи й навіть її член, Гнат Михайличенко, був наркомом освіти, цебто школа, освіта, культура й театр, ці головні здобутки революції, лишались в українських радянських руках. Не було масових розстрілів на вулицях Києва, як у січні й лютому 1918 року, але не байдикувала й ЧК, в якій керівну ролю грали тоді євреї, мстячи українцям взагалі за єврейські погроми, вчинені не тільки регулярними частинами УНР, а й усякими повстанськими отаманами-«батьками» на кшталт Самуся, Струка, Ангела та різними пройдисвітами. Отож під категорію петлюрівців і петлюрівщини можна було легко попасти й першому-ліпшому свідомому українському інтелігентові, робітникові й селянинові. Розправа з повстанськими селами була нещадна: розстріли й спалення хат.
Тут слід спинитись над словами «петлюрівець», «петлюрівський» і «петлюрівщина» взагалі.
Під час одної з численних теперішніх розмов у КДБ України на закид високого представника органів безпеки, що я служив у петлюрівській армії, я відповів:
— Я служив в українській народній армії. Слово «петлюрівець», «петлюрівська» армія — накинуто нам зовні, бо ми так себе не називали, служачи не Петлюрі, а ідеї відродження України.
— Але ж командував цією армією Петлюра! — зауважив представник органів безпеки, на що я спокійно відповів:
— А Червоною армією в той час командував її організатор Троцький, одначе ви не називаєте її троцькистською армією, а вояків Червоної армії троцькистами.
Моєму високому співбесідникові не було чим заперечити, бо, як тепер кажуть, логіка була залізна.
Котре лихо менше, те й вибирають: більшовизм був, безперечно, прийнятливіший за денікінщину чи колчаківщину, що несли монархію з реставрацією «тюрми народів», як слушно назвав Ленін царську Росію. Хіба Ленін вліті 1917 року не підтримував усі національні вимоги Центральної Ради; хіба не Ленінові належить блискуча теза з його реферату з національного питання, прочитаного в Женеві 1916 року: «Кожний національний рух, незважаючи на ті вимоги, які він висуває на даному етапі свого розвитку, має своею кінцевою метою самостійність»? Даремно шукати цю тезу у повній збірці творів В. І. Леніна: її там, із зрозумілих тепер причин, нема, і я дізнався про неї лиш із книжки «До хвилі» Шахрая й Мазлаха[9], виданої в Саратові 1920 року.
За звірячу розправу з юнаками-середньошкільниками та студентами під Крутами в січні 1918 року, а також і за дикий розгул у Києві банд Муравйова Ленін не може відповідати так само, як і український соціал-демократ Петлюра не відповідає за проскурівський та інші дрібні єврейські погроми, що чинили повстанські ватаги на чолі з усякими пройдисвітами «батьками-отаманами».
З такими думками, які, безперечно, були властиві не тільки мені, а й багатьом із української інтелігенції, я прийшов до державного інспектора Години поінформуватись та взяти для розповсюдження свіжі газети.
9
Шахрай і Мазлах були члени більшовицької партії й першого радянського уряду України, так званої «ЦИКУКи». Як українців, їх не задовольняло практичне розв’язання українського національного питання протягом 1918–1919 років, про що вони полемізували з Леніним у своїй книжці «До хвилі». 1920 року більшовицька партія послала Шахрая у врангелівське підпілля, де його схопила білогвардійська контррозвідка й замордувала. Мазлах лишався в партії до сталінських «чисток», коли був ліквідований. Книжка «До хвилі» являє собою нині бібліографічний раритет і перебуває в секретних фондах спеціальних бібліотек. У 60-х роках українські націоналісти перевидали її в Канаді, про що мені оповідав канадський комуніст Петро Кравчук, який має й читав її, але, як видно з його дальшої діяльності, не зробив для себе належних висновків…