З грудня 1997 року. Днями знову об'явився «посередник». Зателефонував. Сьогодні йду на побачення, щоб глянути, визначити, — що то за спогади…
Місце зустрічі — зупинка трамвая «Вулиця Сирецька». Їхати від Контрактової площі трамваями 11, 12, 19. Він буде у шкіряному коричневому пальті з коричневим кульком, на якому червоні літери. Час зустрічі 11.00.
За п 'ять хвилин перша. Щойно зайшов у хату. Як ніколи щасливий! Я тримав у руках, переглянув драматичної та загадкової долі спогади Б. А.-Д. про його участь у національно-визвольних змаганнях. Машинопис, перший примірник з правками рукою автора. Правда, немає початку. Починаються із 26 сторінки. Кінчаються 233 ст. Завершуються «Післясловом» Б. Д. і латинською фразою: «Зробив, що міг». Так зазначено і в протоколі обшуку.
«Посередник», назвавши себе, поставив умови… Ті, кого він представляє, за спогади хочуть три тисячі доларів. Я збив ціну до двох тисяч, оскільки спогади без початку. (Невдовзі, попрохавши у «посередника» ще однієї зустрічі для експертизи, куди я запросив Юрія Огульчанського, ціну вдалося збити до однієї тисячі доларів).
Загальний портрет «посередника». Років під п 'ятдесят. З вигляду простий. Росту середнього. Кругловидий, щоки одутлі. Обличчя характерного бурякового кольору, як то буває в людей з високим тиском або через зловживання алкоголем. Видався мені добрим. Порозумітися з ним було легко.
12 березня 1998 року. Сталося! Багаторічні пошуки спогадів «На шляхах і роздоріжжях» Бориса Антоненка-Давидовича закінчилися!
Тут би й поставити вдячну крапку. Бо справді,- хто тоді кращий: крадії, які зберегли неоціненний твір письменника, чи українська мати, яка задля ситого існування сина, може, й спалила його? І я, ідучи на цю завершальну зустріч, готувався висловити вдячність «посереднику» та щиро потиснути руку. Але саме на цій зустрічі сталося таке, що змусило взятися за гостре публіцистичне перо й загукати так, щоб тепер це не було «гласом вопіющого», а мене почуло якнайбільше небайдужих людей. Тож все відтворю у розвитку, як і занотовано в щоденнику:
На трамваїN2 19 я знову приїхав на зупинку «Вул. Сирецька», де о 16.00 мене мав чекати «посередник». Привіталися за руки. В нас уже склалися приязні взаємини. Принаймні, мені так тоді здалося. «Посередник» одразу поцікавився, чому я один, адже телефоном він мною попереджений, що на зустріч прийду з Огульчанським. Я відповів правдиво, що в нього через важливий громадський захід на 16 годину не склалося. «Ну, тоді ходімте…» Досі ми зустрічалися в ближніх кав’ярнях. І тепер повів через дорогу, але не в кав’ярню-«акваріум» «Пінгвін», де відбулася найперша зустріч, а повертає у вуличку. Мене це стривожило. Запитую, куди ми йдемо. «Та у мене там машина». Я гадав, що легкова. Але через сотню метрів «посередник» завертає до середнього розміру фургона, схоже, іномарка. Я найперше зосередив увагу на номерах. Прочитати встиг, та через хвилювання не запам'ятав. Запрошує до високої кабіни. Стривожився я знову, — зараз кудись завезе й… Може, це своєрідний спосіб грабунку, адже він попереджений, що я буду з грошима. В кабіні поряд із водійським кріслом, де вже вмостився «посередник», ширше сидіння на дві особи. Я насторожений, хоч і не боюся. Запитую: «То ми кудись їдемо?..» — «Ні, тут…» Нагнувся за спинку крісла, де я сидів, витяг приплюснутий кульок і подає мені. Розгортаю, — а там у просторому нутрі насипом збилися сторінки, беззахисні й зневажені, а краї верхніх аркушів геть обштрьопані та порвані… Коли я побачив, як неохайно, без поваги зберігається машинопис праці дорогого мені письменника, невдоволено прохопилося: «Нащо ж ви так?.. Хіба не можна було обгорнути хоча б у газету…» — «Та я його, їдучи у відрядження, ото як поклав сюди після нашої останньої зустрічі, то й не дивився…» Виходить, кинувши за сидіння, місяцями возив дорогами та світами. Скільки пересиділо в кабіні людей за цей час, що в ній чинилося, і скільки загроз чатувало на машинопис…
Та беру знову до рук такий уже знайомий стосик аркушів, бачу першу сторінку із числом 26, вловлюю знайомий зміст, одначе тепер тим більше треба кожну сторінку знову перегорнути, переглянути, звірити кінці попередніх сторінок із початком наступних…
На жаль, 216 сторінки не виявилося, хоч була вона, певне, минулого перегляду, бо чинили ми його удвох із Юрієм Огульчанським. Була, але де ж вона тепер поділась? «Посередник» вибачливо розводить руками: не знає, де загубилась… Паніки не чиню: за змістом наступної сторінки не важко здогадатися, про що йдеться… Одначе настійно прошу «посередника», щоб пошукав пропажу й зателефонував мені, коли знайде. Принагідно висловлюю бажання глянути на всі твори Антоненка-Давидовича, які мають ті, кого він представляє. Про ці твори «посередник» раніше говорив і Ярині, і мені. Схоже, вони всі друковані, бо копії їхні зуміли зберегти родичі, друзі, добрі люди. А все ж мені глянути хотілося, не виключено, що там можуть бути й твори незнані. «Посередник» пообіцяв, що про моє бажання скаже власникові… І почулась його розповідь про колекціонера, який зібрав багато чого й емігрував до Америки… І закінчив підтвердженням, що в колекціонера є багато чого й Антоненка-Давидовича, і він може взяти, щоб показати. У мене прохопилося з погано прихованою іронією: «Де є?.. В Америці?..» — «Ні, тут». «Посередник» так, здається, й не помітив, як заплутався в легенді, де кінці з кінцями не в 'яжуться… Ось це почуте «про колекціонера, який зібрав багато чого», мене й вразило, й змусило взятися за перо…