Тут картина мирного бівуаку: розкульбачені коні розвідників, гармати одчеплені від передків, скрізь сновигають козаки, шукаючи, де б купити щось попоїсти.
Я й пиеар тримаємось тепер купи на його мобілізованій селянській фурі. Наполоханий розривами над головою денікінських шрапнелей, Максим уже оговтався і тепер клопочеться тільки про їжу та спочинок. Він знаходить підхожу для нас двох хату майже край села, де на вулиці вже нема військових. Десь неподалеку розташувався з своїм залізним добром і наш зброяр, котрий і досі ще мерзне ночами без шинелі.
Ми натрапили на скнарого господаря. На наше прохання щось продати нам поїсти в нього одна тільки відповідь:
— Нема. Ну нічогісінько нема! Де ж тут припасти щось, коли цілий день військо товчеться й кожному щось дай! Ось почекайте до рання, а тоді жінка видоїть корову й зварить вам галушки.
Невесело лягати спати на порожні шлунки, але не трусити ж нашого господаря в коморі та в льоху, де напевно щось таки залишилось, бо не більшовицькі або денікінські розбишаки ми, а — вояки «свого» українського війська!
Господар, видати, не з бідних, постелив на долівці солому й накрив її рядном, пожалівши дати нам під голови подушки, яких у нього ціла гора на дерев’яному ліжку. Ну і чорт з ним! Ранком, не дожидаючи його галушок, я піду до станційного висілка, де, напевно, збереться хоч якийсь базарчик, і куплю молока, хліба, а то й сала. Важко зітхнувши, я й писар лягаємо й швидко поринаємо в глибокий сон.
Двобій
Перед ранком мені наснився прикрий сон. На мене напала собачня й шалено рве мене за поли моєї благенької шинелі й старі чоботи; я всяко відбиваюсь від неї ломакою, але собачня мов сказилась і ще дужче кидається на мене. Настала мить, коли я збагнув, що не дам ради з своїми напасниками, і тої ж миті я прокидаюсь…
Ніяких собак коло мене нема. Поруч лежить писар Максим і, роззявивши рота, солодко хропе. Крізь маленькі вікна в хату прозирає похмурий осінній ранок. Страх, як не хочеться пробуджуватись до сірої, безпросвітної дійсності!
До хати входить полковий зброяр і стурбовано каже:
— У селі нікого з наших нема, мабуть, десь відступили. Я теж зараз виїжджаю й раджу вам не баритись. Вашому фурщикові я наказав запрягати коні.
Зброяр виходить, а я лежу й роздумую: не може бути, щоб наші так раптом відступили — таж учора ввечері в селі було повнісінько війська! А втім, могло статись і так, що гайдамаки не витримали ворожого натиску з півдня й півночі і покинули станцію, а за ними подались до містечка Томашполя — єдиної вільної дороги на захід — і частини нашої дивізії. Так чи так, а лежати більше нема чого й треба йти самому до Вапнярки — розвідати, що там і як.
Одягаю шинелю, надіваю на плече ремінь австрійської сумки з білизною та набоями, беру рушницю й кажу до писаря, що вже прокинувся й протирає кулаками очі:
— Я йду на станцію, а ви тим часом одягайтесь, кладіть на воза свою канцелярську скриню й будьте готові.
На вулиці мене вражає густа конденсована тиша, що так не в’яжеться з гамором тривалого бівуаку ще вчора ввечері, немов усе причаїлось і вичікує чогось непевного… Йду не бруківкою, а попід хатами, дарма що від недавніх дощів тут слизько й, ступивши кілька кроків, я мало не впав.
Раптом якийсь дядько, що визирав з-за тину, гукає до мене:
— Куди ти йдеш? Он у село вже денікінці входять!
Хоч я їх ще не бачу, але напевно дядько знає ситуацію ліпше від мене, і я повертаю назад і, ковзаючись у багнюці, біжу до хати, де ми спинились на ночівлю.
Писар солодко потягується, одягаючи шинелю, коли я вскакую до хати й кричу:
— Максиме, мерщій! У село входять денікінці!
Мій крик і наполоханий вигляд немовби струшують усього Максима: він накидає на голову свою металеву каску, хапає на оберемок канцелярську скриню й рушницю і в незастебнутій шинелі нибігає на подвір’я, де наш фурщик уже запріг свої конячки й тривожно чекає.
Писар кидає канцелярську скриню на задок воза, кладе збоку рушницю й помагає фурщикові вивести конячки на бруківку широкого Томашпільського шляху. Максим уже стовбичить на возі, коли вдалині на вулиці показуються денікінці. У зелених англійських шинелях і чорних шапках вони йдуть впоперек вулиці негустою лавою. Побачивши фуру й мене коло неї, вони здалека кричать:
— Бросай оружие! Бросай, мать твою перетак!..
Фурщик розгубився й не знає, що діяти. Я кидаюсь на воза, залягаю за писаревою скринею, як за бруствером, і добре вицілюю середнього солдата, що бере рушницю напереваги. Гримнув постріл, і солдат падає ниць, а інші денікінці розсипаються з середини вулиці, біжать попід хатами й починають стріляти.