— Поганяй, бо вб’ю! — кричу я фурщикові, клацаючи закривкою й вганяючи новий набій у цівку рушниці. Це збуджує фурщика від нерішучості, він вскакує на воза, щосили сіпає віжками й б’є батогом свої конячки. Ворожі кулі дзижчать над нашими головами, я раз у раз нахиляюсь за скринею, щоб загнати в цівку новий набій, але шкоди від моїх пострілів так само, як і від денікінських куль, поки що нема. Та й де там влучити, коли денікінці стріляють на бігу, а мої руки разом із возом підскакують на камінні бруківки!
Мов у швидко прокручуваній кінострічці, бачу, як троє селян, опинившись між двох вогнів, падають ницьма в калюжу, бачу, як вискочив із якоїсь хати півсотенний Рябокляч і помчав щодуху навтьоки, а я відстрілююсь далі…
Читач може подумати, що я хизуюсь своєю хоробрістю. Ні, я ніколи не був хоробрий: мені так само, як усім людям взагалі, хотілося жити й вискочити живим із халепи. Звісно, я міг би, поки денікінці підійдуть, знищити свої посвідчення й об’явитись звичайним рядовим вояком, але той інстинкт, який керує людськими вчинками під час небезпеки, підказав мені не покладатись на ласку ворога, а боронитись, саме в цьому шукаючи порятунку. Тільки й того.
А тим часом шлях повернув у провулок, і стрілянина втихла. Гадаючи, що, як тільки шлях вийде в чисте поле, ми знову попадемо під обстріл нової лави, я кажу писареві, котрий і далі стовбичить очманілий, подати мені його рушницю. Він простягає мені свою зброю, припасену на випадок якоїсь несподіванки, але, матері його ковінька! — закривка писаревої рушниці заіржавіла й не відкривається… Бий тебе сила Божа з таким воякою! Спересердя кидаю набік занехаяну рушницю, дістаю із своєї австрійської сумки обойму й сквапно закладаю в свою магазинку.
Конячки виносять фуру в поле. На щастя, ворожа лава йде дуже далеко. Кілька пострілів донеслось відтіля, але де їм влучити по такій малій та ще й рухливій мішені, як ми на нашій фурі! Однак може пуститись наздоганяти нас ворожа кіннота, тому треба мерщій тікати. Я спускаю ноги з полудрабка й суворо кажу до фурщика:
— Поганяй швидше, бо перше, ніж вони настигнуть нас, я застрілю тебе!
Наляканий фурщик і без того нещадно б’є коні, а мені здається, що фура ледве-ледве посувається.
— Не жалій коні, поганяй їх дужче, бо інакше — смерть усім нам трьом! — загрозливо кричу я фурщикові й пильно вдивляюсь назад. Денікінська лава дедалі зменшується й нарешті зовсім зникає з моїх очей. Не видно й ворожої кінноти. Всі ми троє полегшено зітхаємо, й конячки стишують свій несамовитий біг…
Десь верст за шість чи сім ми наздоганяємо наш кінний ар’єргард. Обминаємо його збоку, далі проїжджаємо повз колони піхоти, гарматну батарею й знову піші колони, що простують до Томашполя.
Десь близько полудня ми в’їжджаємо в Томашпіль, і нашу фуру обступають здивовані й водночас зраділі полковий інспектор Г едина, курінний Луцький, сотник Комарницький та ще дехто з козаків. Річ у тім, що півсотенний Рябокляч прибіг босоніж навпростець до містечка набагато раніше від нас і приніс сумну звістку, що інструктора-інформатора, цебто мене, вбито. Він сам, мовляв, бачив на власні очі, як інструктор-інформатор, відстрілюючись, схилив ниць голову. Справді, я, заганяючи новий набій у цівку рушниці, схилявся за писаревою скринею, і сторонній людині могло здатися, що ворожа куля таки настигла мене…
Мене ляскають по плечу й обіймають. З коротких розпитувань я дізнаюсь, що гайдамаки, стиснуті з півдня й півночі, перед ранком покинули станцію Вапнярку з повибиваними шибками й подзьобаними кулями стінами, а за ними відійшли з пристанційного висілка та села Цапівки інші частини нашої дивізії. Відступали поспішно, й було не до того, щоб бігати по хатах будити заспалих козаків.
Раді, що вискочили з біди, я й писар відчули голос своїх порожніх шлунків — адже з учорашнього обіду нашвидкуруч ми ще нічого не їли. Треба задовольнити наші буркітливі шлунки і за вчорашню вечерю, й за сьогоднішній сніданок. Мій розторопний Максим уже напитав хату, де ми можемо добре поїсти й перепочити, запросивши до гурту й нашого фурщика, що разом з нами пережив тяжкі години смертельної небезпеки.
Замовляємо чепурній ловкій господині добрячий шматок сала, яєшню й вареники з сиром та сметаною, а мовчазному похмурому господареві — пляшку самогону-перваку. Запрошуємо й господаря до столу, але він відмовляється, бо, мовляв, нещодавно обідав, і воліє збоку спостерігати, чого це ці «Петлюри» радіють, коли їхні справи кепські аж нікуди більше. Поки господиня порається з варениками, ми розливаємо по склянці самогону й беремося за сало та яєшню. У нас не водиться проголошувати тости, а кожний обмежується тим, Що каже «будьмо!» і перехиляє склянку, але наш фурщик, перше ніж випити, бере склянку в руки й, дивлячись ніби здивовано на неї, замислено каже: