Серед тимчасово мобілізованих у обоз фурщиків було кілька селян, у яких воза тягли не коні, а добре вгодовані воли. Ці невдахи й мали відповідати за дезертирство: «пан Заглоба» наказав конфіскувати волів у селян з тих сіл, відкіля походять утікачі-дезертири…
Бідолашні хазяї, в яких забрано воли, щоб різати їх для полкових казанів, кинулися в розпачі до дивізійного інспектора благати повернути їм худобу, бо хіба ж вони винні, що хтось із їхнього села втік з війська.
«Пан Заглоба» вийшов до них на ганок попівського будинку, де він ночував, і під супровід далекого волячого реву звернувся з такою промовою:
— Чуєте, як ревуть воли? То ваші волики ревуть! А ревуть вони через те, що хлопці з вашого села, замість виконувати свій обов’язок перед Україною, дезертирували. Ви добре знаєте, хто саме втік із війська, тож, повернувшись додому порожняком, підете до батьків дезертирів та й скажете: «Через твого проклятущого сина-дезерти-ра в мене конфісковано воли. Або плати мені за них гроші, або я підпалю твою хату!» Тоді кожне в селі знатиме, як слід вірно служити нашій батьківщині неньці Україні.
Засмучені вкрай власники волів подались додому з самими тільки батогами, а наша дивізія була на кілька днів забезпечена яловичиною. Чи ж треба казати, якої страшенної шкоди завдав такий спосіб наочної «агітації», котрий міг викликати тільки ненависть до українського війська й підбурював до розбрату на селі…
Полишивши на півдні Могилів-Подільський, ми відступаємо далі на захід. Під ногами сльота, а ранками підіймається густий туман, що застилає обрій і тяжким почуттям безвиході лягає на душу, бо не знаєш, що чекає нас усіх попереду за тими непроглядними туманами…
Де-не-де по містечках натрапляємо на якісь евакопункти, де пораються в білих халатах і зелених кашкетах сестри-жалібниці, мабуть, підбираючи тифозних, щоб одвезти їх кудись у шпиталі. Але користі від того мало, бо нема де помитись добре в лазнях, змінити брудну білизну й продезинфікувати одяг. Тиф нещадно косить нас і далі, і ніякий туман не може приховати, як рідшають наші ряди.
Уже третій день, як я не можу в цьому сум’ятті різних частин нашої дивізії знайти полкового інспектора Годину. Десь він зник. Чи не поїхав часом до Кам’янця-Подільського дізнатись про загальне становище армії й усієї республіки? У моєму полку через брак будь-якої офіційної інформації старшини й козаки живляться самими тільки чутками, які годі перевірити. Отак пройшла чутка, що десь прорвалась денікінська кіннота з наміром зробити глибокий рейд. Усе, що пересувається на колесах або верхи на конях, поспішає мерщій на захід. Підганяє фурщика й мій Максим, раз у раз тривожно оглядаючись назад. Раптом край дороги стоїть зовсім молоденький козак і махає нам руками, благаючи взяти його з собою. Е, як усіх подорожніх підбирати, то й місця на возі не вистачить! Писар не звертає уваги на його благання, й наша фура мчить повз нього. Мабуть, ми не перші, до кого він звертався, прохаючи підвезти його, і, бачачи, що й ми не маємо охоти його взяти, молодик у розпуці кричить: «Та ви — українці чи хто такі?!» Це впливає на мене, і я наказую писареві спинити фуру. Стомлений, гарячий, аж пашить від нього, козачок чвалає до воза й сідає поруч писаря. Виявляється, це київський гімназист, що самоохотою вступив до українського війська, коли літом воно на короткий час увійшло до Києва. Нетяга занедужав і відстав від своєї частини. Він дякує за нашу поміч і, тримаючись обома руками за полудрабок, хитається то в один бік, то в Другий. Напевно, в нього починається тиф, такий поширений тепер у нашому війську. В якомусь селі він просить нас спинити фуру, бо далі йому несила трястись на возі, поволі злазить і йде до першої селянської хати, що стоїть проти нас, аби десь прилягти й зігрітись від трясці, яка змушує його тремтіти всім тілом. Забігаючи наперед, скажу, що через кілька місяців я зустрівся з ним на київській вулиці, і він привітав мене як дорогого родича.
Однак наша зглядь до бідолашного хлопчини не минулась нам даром: через кілька днів захворів на тиф і мій Максим, не інакше як набравшись від свого сусіди на возі тифозних вошей. Довелось лишити Максима в тій хаті, де ми вдвох заночували, а його скриню з полковими паперами й двома моїми плакатами передати на збереження козакові з сотні Комарницького. Чи видужав від клятої хвороби мій оригінальний максималіст і чи дістався якось до своєї далекої Полтавщини — один Бог тільки відає…