Та спершу найвища нагорода за всі старання — право бути першим читачем порятованих спогадів «На шляхах і роздоріжжях». І хоч вони без початку, та й перше речення теж без початку, але вже через кілька рядків відчуваєш, як тебе полонить живе добірне українське слово Бориса Антоненка-Давидовича, як все глибше й глибше з кожною прочитаною сторінкою поринаєш у намальований ним світ, як разом з оповідачем ідеш небезпечними шляхами, поринаєш у вир війни, ідеш у смертельні атаки, стаєш свідком зустрічей з відомими особистостями, учасником історичних подій…
І хоч спогади охоплюють короткий відтинок — завершальний період боротьби за Українську Народну Республіку, — але в баченні, в осмисленні автором цих кількох драматичних місяців змагань за українську державність виразно постають всі складнощі й суперечності всієї нашої історії. Пережите, побачене відтворено так правдиво й аналітично, що спогади письменника набувають ваги програмних настанов для наступних поколінь. «Я перегортав сторінки своєї пам’яті, — напише автор у «Післяслові» — не для того, щоб паплюжити наші змагання тих незабутніх літ, а щоб у майбутньому, коли ще раз усміхнеться доля (а це конче буде колись!), не повторювати тих помилок і хиб, що привели нас до катастрофи. Хай те, що промайнуло трагічною жарптицею над нашою землею в перші роки великої революції, вдруге повториться не як фарс, а як упевнений чин, перевірений попередніми поразками»…
Тепер, ощасливлений першим прочитанням, коли цілковито збагнув, який духовний скарб України поталанило порятувати, я розгадав давній свій подив: чому КДБ за цими спогадами полювало з неймовірною собачою спритністю й лисячою підступністю. Мене в спогадах по-особливому вразили слова, які почув київський студент Борис Давидів від добре освіченого й спостережливого старшини: «Людям за короткий час, коли вони побачили, що то є більшовицький соціалізм, ненависне все, що про нього нагадує. Я належу до партії українських соціал-революціонерів і з сумом констатую, що люди гидують тепер навіть словом «соціалізм» — так його спаплюжили більшовики…»
Так, спогади Бориса ‘Антоненка-Давидовича «На шляхах і роздоріжжях» — це не тільки неупереджене, чесне дослідження письменника й мислителя, а й вирок системі, яка за свій політичний ідеал мала давно збанкрутілий більшовизм. Це й було центральною темою домашньої лектури, якою гостинний господар, починаючи від 1957 року, коли повернувся з двадця-тидвохрічної неволі до Києва, майже щодень «частував» спраглих правди молодих українських патріотів, запалюючи їх до опору й дії, до втілення в життя мети — незалежної української державності. Старання народного професора були не марними: число нових борців щороку більшало, опір їхній дужчав… Тож можна зрозуміти страх і підступність кадебістських церберів імперії, і те, що спогади знищуються як такі, що «не мають історичної та матеріальної цінності», теж характерне для сваволі й беззаконня радянських органів держбезпеки. Але з цієї блюзнірської лжі випливає ще більша неправда: в акті зазначено, що знищено 360 сторінок матеріалів. Всього 360! А де решта? Адже за протоколами обшуків у Б. Антоненка-Давидовича та Ю. Огульчанського творів, критичних праць, спогадальних досліджень опального письменника вилучено щонайменше втричі більше. Цих двох третин в архівах органів нема, спадкоємниці їх не повернули, то де ж вони? Виходить, що в загадкових «колекціонерів». Але яких, скільки їх, і які ще національні скарби вони мають? Певне ж, не тільки з доробку нездоланого козака.