Зараз Волох поспішає до Старокостянтинова, куди, мабуть, прибули вже і його гайдамаки.
Промчав збоку по примерзлій землі й відкритий автомобіль з Петлюрою в невисокій сивій шапці з червоним верхом замість шлика й з башликом, кінці якого закинуто за спину. Я не встиг роздивитись його обличчя, але, певно, воно не веселе, бачачи перемішані ряди решток своєї армії, що понуро йдуть невідь-куди й по що…
Справді, загальна картина вельми сумна, щоб не сказати — розпучлива. Падає сніг і вже добре припорошив поля, а по шляху тягнуться безкінечні валки возів з провіантом і бойовим припасом. На лантухах із збіжжям та цукром лежать хворі на тиф козаки, а кому не стало місця на возі, той шкандибає збоку, тримаючись рукою за полудрабок або задок воза, поки стає ще сили в руках і ногах. Край шляху попадаються дохлі коні з витягнутими ногами, а далі й людські трупи, які нема кому поховати, бо всі квапляться далі.
Люди йдуть не шляхом, а край нього. Козаки й старшини перемішались поміж різними частинами не тільки своїх дивізій, а й груп. Ось, спинившись, щоб закурити на вітрі махорчану цигарку, я раптом бачу Жоржа Слатіна, сина охтирського поліцейського пристава. Ніколи я не сподівався побачити його старшиною Залізної дивізії генерала Удовиченка й почути від нього чисту українську мову! Адже в його родині ніхто й слова не промовив цією мовою, та й сам Жорж не виявляв ніяких ознак українства, коли вчився в Охтирській гімназії. Він розпитує мене про Охтирку, в якій не був, відколи з шостого класу гімназії пішов до юнкерської школи, а потім став фронтовим офіцером російської армії й десь тинявся, коли ця армія стала розпадатись у перші ж місяці Лютневої революції. Аж диво мене бере: де, коли й як устиг цей син вірного слуги царського престолу отак національно самовизначитись і зв’язати свою долю з химерною долею Української Республіки та її війська. А втім, яких тільки метаморфоз не робить цей бурхливий час, коли окремі люди немовби вивертають себе навиворіт і стають зовсім протилежними своєму природному єству!
— А Льонька, дурний, мабуть, до денікінців пристав? — питає Жорж про свого молодшого брата, котрий, напевно, опинився в білих.
А ось іще одна несподівана зустріч: серед військових, що поодинці й окремими купами простують до Старокостянтинова, я раптом бачу того студента, соціал-демократа незалежника, котрий не раз приходив про щось радитись з Костем Прокопенком у Києві до нашої «комуни» на Фундуклеївській вулиці, іноді лишаючись з нами на вечерю, за що платив свою частку голові «комуни», пильній щодо цього Драгомирецькій. Тоді він служив у радянській міліції начальником якогось міського району, а тепер іде в цивільному одязі без зброї.
Не інакше, як тоді, коли незалежники розбили глека з більшовиками, оголосивши їх окупантами, він разом з іншими подався до Кам’янця-Подільського шукати притулку й захисту в «дрібнобуржуазного» уряду УНР. У Києві мені ніколи не доводилося з ним розмовляти під час спільних вечерь: мене він майже зовсім не помічав, і я мало цікавився тонкощами партійної лінії незалежників і не виявляв охоти встрявати в дебати між цим студентом і Костем Прокопенком. Тепер, побачивши мене з рушницею, студент-неза-лежник аж ляснув себе долонями по стегнах:
— От кого не сподівався зустріти тут! А я думав — ви тихенький собі студентик, що цікавиться тільки своїми академічними справами, а ви он який вояка!..
Мені нема про що з ним розводитись, я киваю йому головою й одходжу до свого супутника Романа, з яким, учора познайомившись у дорозі, одразу зійшовся поглядами на ситуацію. Це недавній державний інспектор Полку низових запорожців нашої дивізії, котрий, як і я, відбився від своєї частини й думки не має повертатись до неї, та й де її шукати в цій сумішці людей, що лине на північ! Він належить до партії українських есерів, що входять до уряду УНР, але він бачить банкрутство своєї партії й катастрофу тої державної системи, яку вони так невдало створили. З правого боку при поясі він має в кобурі пістоль, але, з усього видно, воювати більше не збирається.