Ми тримаємось купи й разом поспішаємо вперед знайти десь у селі куточок у селянській хаті, де можна переночувати, бо через скупчення багатьох частин усі хати заповнені козаками й лишається ночувати надворі, примостившись на якомусь возі, але морози лютішають, і не дуже влежиш просто неба, накрившись своєю старенькою шинелькою. Уже двічі мені за браком місця в хатах довелось ночувати в хаті, куди завезено хворих на тиф, а тому здоровим людям нема охоти підставляти себе під заразу, через що у хатах з тифозними завжди просторіше. До того ж я, після своєї недавньої недуги, пройнявся певністю, що тиф мене не візьме. Роман іншої думки про це й воліє швидше дійти до якогось села, ніж ризикувати заразитись у дорозі тифом. Не бажаючи розлучатись з таким приємним, симпатичним супутником, я не відстаю від нього, і ми йдемо поруч, розмовляючи про всяку всячину. Він старший за мене років на шість, а може, й сім, проте Роман не виявляє до мене ніякої зверхності й поводиться як з рівнею. І це не тому, що ми мало не земляки: він учився колись у Лебединській гімназії, а Лебедин — це ж зовсім недалеко від Охтирки, яких сорок верст; нас зближує інше. Чимраз більше обидва ми доходимо висновку, що збройні змагання наші завершуються цілковитою поразкою і брати далі в них участь — то пускатись на явну авантуру.
— Чи ми не доросли ще до самостійного життя, чи щось прогледіли, коли можна було твердо стати на своїй землі? — міркує вголос Роман, і я, котрому ніяк не хочеться бути сином народу-недорост-ка, кажу переконано:
— Ми прогледіли сімнадцятий рік, коли живі сили нашої нації пробудились від довгого летаргійного сну й множились щодня…
— Сімнадцятий рік! — проказує в задумі Роман і усміхається своїм спогадам. — Тоді справді всі ми прокидались від летаргії. Узяти б хоч і мене: я вчився на юридичному факультеті Київського університету, з якого мене взято до школи прапорщиків, щоб, після недовгого навчання, кинути на західний фронт під Ригу. Не скажу, що в свої студентські роки я був національно несвідомий, ні, я знав, що я українець, але ця свідомість була, так би мовити, в ембріональному зародку: читав «Кобзаря», співав у студентському хорі українських пісень, надто «Заповіт», але хіба я вкладав якесь конкретне прагнення в Шевченкові слова: «і вражою злою кров’ю волю окропіте»? Вони звучали для мене як гучна риторична фраза, і тільки. Справжня свідомість прийшла до мене в перші місяці Лютневої революції. І де? Не в Галичині, де російська армія перебувала серед — хай і придушеної, - але все ж української стихії, а на далекому північно-західному фронті, в Латвії! Досить було дійти туди з Києва українським газетам та брошурам, як у розкиданих по різних полках українських солдатів, а часом і офіцерів прозрівала їхня національна приналежність. У самій Ризі утворилась Українська військова рада, що почала видавати українські листівки з портретами гетьманів і текстом Переяславського договору України з Росією, від якого потім, заходами російських централістів, не лишилось і сліду…
Почалося з того, що я записався до української полкової громади, на чолі якої стояв не дуже освічений, але палкий промовець унтер. Мене, як офіцера, там радо прийняли, а в червні я був посланий до Києва, як полковий делегат, на Другий український з’їзд. Хоч Керенський від імені Тимчасового уряду заборонив цей з’їзд, але він таки відбувся, і до того ж дуже численний. На київських вулицях раз у раз чулося українську мову й видно було багато військових з жовто-блакитними бантиками на грудях. А що діялось на Софійському майдані, де біля підніжжя пам’ятника Богданові Хмельницькому стали читати Перший універсал Центральної Ради, а перед тим якісь українські солдати вилізли на дзвіницю Софійського собору й Ударили у великого дзвона, наче на Великдень, а Великою Володимирською вулицею пройшов стрункими рядами під українською командою Перший український полк імені Богдана Хмельницького! Навіть монархічний шульгінський «Киевлянин», описуючи ці дні, здивовано питав: «Что это — возвращаемся ко временам Хмельницкого?» А які палкі промови лунали тоді на з’їзді! Який радикальний настрій панував у всіх його делегатів! Отоді б кувати залізо, поки воно гаряче!
Я не тільки остаточно визначив тоді свій дальший життєвий шлях, а ще й записався до партії есерів, найбільшої у той час української партії, хоч у Центральній Раді перед вели українські есдеки на чолі з Винниченком, до речі, автором Першого універсалу. І куди все те поділося?.. — гірко закінчив свої спогади Роман.
Я не називаю прізвища, бо просто не зберегла його моя пам’ять, але й досі пам’ятаю розумне обличчя з підстриженими світлими вусиками й великими сірими очима, що весь час ніби вдивлялись у далечінь, шукаючи відповіді на якусь свою не додуману до кінця думку.