— Винниченко — чудовий письменник, — сказав я по хвилині мовчання.
— Письменник і драматург він прекрасний, а от політик з нього, як виявилось, нікчемний, — проказав, зітхнувши, Роман, але я не став сперечатись за свого літературного й політичного кумира, хоч і по той день перебував під впливом Винниченкового виступу на святі відкриття Київського державного українського університету. Чутки про якісь суперечки й незгоду між головою Директорії Винниченком і Головним отаманом військ УНР Петлюрою доходили й до мене, але Не хотілось вірити в ці чутки, хоч вони таки підтвердились виходом Винниченка зі складу Директорії й раптовим його виїздом за кордон. Це вже було зовсім незрозуміло мені: як можна було кидати республіку в такий критичний час, коли вона мусила відбиватись на трьох фронтах: під Одесою від знахабнілих білогвардійців, яких підпирав французько-грецький десант, від польських галлеровських військових формувань, що пройшли вишкіл у Франції, були там добре озброєні й обмундировані, та від Червоної армії, яка перейшла в рішучий наступ на півночі Чернігівщини й на сході в Сумському та Харківському напрямках. Кидати те, що сам же будував протягом майже двох років, будучи прем’єром за Центральної Ради й головою Національного союзу, що стояв у опозиції до гетьмана Скоропадського! Покинути Україну, коли потрібна найбільша консолідація її діяльних, досвідчених, творчих сил! Чи не скидається це на дезертирство з такого відповідального поста, якого посідав у керівництві республіки Винниченко? Але треба дізнатись докладніше, що штовхнуло його на такий згубний для всієї державної системи України вчинок. Невже тільки особисті амбіції та невропатія, на яку, подейкували, слабував іноді Винниченко? Ні, тут треба добре про все довідатись, зважити, обміркувати, перше ніж робити остаточні висновки.
Денікінці, здобувши Проскурів, щось ніби припинили дальше переслідування наших недобитків. Навряд чи до цього спричинилась остання радісна звістка про те, що, вийшовши на північ від Проскурова, вони попали в засідку, в котру заманив їх наш Мазепинський полк, який кулеметним вогнем завдав денікінцям багатьох втрат і змусив трохи відступити; скоріше до цього спричинилась поразка денікінців під Кромами на Орловщині, після чого Червона армія перейшла в наступ по всьому фронту. Зате поляки, котрі, окупувавши Кам’янець-Подільський, далі на північ уздовж демаркаційної лінії лишались пасивні, стали тепер виявляти зухвалість і, користуючись безголів’ям, наскакували на обози з майном і грабу-валидтоодиноких козаків та старшин. Ось і сьогодні надвечір, коли я й Роман поспішали до найближчого села, щоб завчасу знайти собі місце в хаті переночувати, ми раптом уперше побачили здалека попереду рій польських уланів, що спішились край шляху і зневажливо дивились на обліплені тифозними козаками селянські фури з цукром та збіжжям. Вони не зважувались підходити близько до тих фур, щоб не заразитись тифом, але два молоденькі жовніри з карабінами за плечима й шаблями при боці біжать стежкою край дороги просто до нас.
— Pistol, pistol![11] — шепоче один з них, глядячи на Романа, і не встигли ми оговтатись, як один із жовнірів метко розстебнув Романові пояса, а другий спритно зняв з нього кобуру з пістолем, і помчали собі далі полювати на пістолі.
— Стріляти в негідників? — спитав я Романа, знімаючи з плеча рушницю.
— Стривайте! Стривайте! — спинив мене рукою Роман. — Треба поговорити з їхнім командиром.
Ми наддали ходу до групи спішених уланів, поперед яких стояв їхній вахмістр у сіро-блакитній шинелі й такій же конфедератці. У нього одного, замість карабіна, висів при боці пістоль у новенькій кобурі.
— Що це таке? — обурено звернувся до вахмістра Роман. — Ваші жовніри одняли в мене пістоль! Та між нами ж перемир’я!
— Na со panu pistol?[12] — зневажливо посміхнувся вахмістр.
— Як це нащо? Воювати!
— Wojowac? А z kirn pan bedzie wojowaö?[13]- іронічно питає вахмістр і, кивнувши головою в бік хворих наших козаків на возах, презирливо каже: — То, prosz? рапа, nie wojsko, to jest bydto!.[14]
— Ми були певні, що поляки усвідомлюють: наш спільний ворог
є Москва, з якою слід спільно битись, а не ворогувати один з одним, — каже Роман, та вахмістр на це тільки махнув рукою:
— Polska saraa zna drog na Moskw[10]!