Вахмістр одвертається од нас, а тим часом підходять наші здорові ще козаки й оточують нас, зацікавившись переговорами Романа з уланським вахмістром. Замість вахмістра вискакує наперед якийсь молоденький жовнірик і з запалом каже Романові:
— Раnіе, od Krakowa do Kijowa b?dzie Polska. Tak, panie, bylo, tak, panie, b^dzie![15]
Ці зухвалі слова козаки позад нас розуміють без перекладу. Хтось із них обурено вигукує:
— Та перестріляти їх зараз же, сучих синів, щоб збити їм лядську пиху!
Але Роман стримує запального, кажучи йому пошепки:
— Чи ти думаєш, що кажеш, козаче? Перестріляти їх ми, звичайно, можемо, але це буде порушенням перемир’я, за яке ми можемо дорого поплатитись. Чи ж мало в нас і так ворогів, щоб іще поляки вдарили по нас усією своєю військовою потужністю?
У цей час між уланами чується шепіт:
— Konnica! Konnica!
Справді, на шляху, виїжджаючи з лісу, з’являється кінний відділ чорношличників. Улани притьмом вскакують на своїх одгодованих коней і спішно од’їжджають десь за версту в чисте поле.
На заході, спускаючись за обрій, сонце залишило довгасту жовту смугу під навислими сірими хмарами, віщуючи на завтра ясний день. Але що дасть нам той соняшний день? А тим часом улани, наче бажаючи показати наостанку українському «бидлу», як то вміє гарцювати панське військо, з виставленими вгору списами, на яких мають біло-червоні прапорці, то розбіжаться лавою, то знову збираються докупи. Картина справді мальовнича, на яку можна задивитись залюбки, якби не ті прикрі, образливі слова, котрі ми почули від уланського вахмістра та його підлеглих. Погарцювавши хвилин п’ятнадцять, улани зникають удалині, не сподіваючись, видати, більше поживитись чимось із наших злиднів.
Ми з Романом подались мовчки далі до Старокостянтинова, пригнічені бридкою зустріччю з польськими уланами. Гірко й соромно було почувати, що ми, через наше загальне безсилля, не змогли належно провчити цих пихатих, знахабнілих зухвальців…
І пригадався мені зненацька мій гімназіяльний товариш, евакуйований із Польщі в Охтирку, Фелікс Гробіцький, з котрим я й єврейський юнак Велькіндс їздили в квітні 1917 року під час великодніх вакацій до Києва — кожний із своїми інтересами: я — подивитись на Центральну Раду, Велькіндс — побувати на мітингах і послухати добрих промовців, а Фелікс — ближче познайомитися з більшовицькими організаціями. На мій великий подив, Фелікса цікавили не національні польські проблеми, а весь він захопився більшовицькою ідеєю якнайскорше закінчити безглузду імперіалістичну війну і дати змогу змученим нею народам жити в мирі між собою й спільно творити щасливе нове життя. Закінчивши разом зі мною Охтирську гімназію з золотою медаллю навесні 1917 року, він одразу ж вступив добровольцем у дійову російську армію, щоб проводити на фронті братання між солдатами ворожих армій і поширювати більшовицьку пропаганду. Якось наприкінці літа я зустрів його в Охтирці, коли в солдатській уніформі він приїхав на короткий час побачитися з матір’ю й молодшою сестрою. Він і далі фанатично палав більшовицькими ідеями, був, як виявляється, фронтовим делегатом на з’їзді чи конференції партії більшовиків у Петрограді й чув там виступ самого Леніна.
На моє запитання, що собою являє Ленін, він, усміхнувшись, сказав: «На вигляд він ніби якийсь буржуйчик, але що то за мудра голова й як зрозуміло й послідовно він викриває всі гнилі виразки сучасного буржуазного суспільства!»
Згадавши Фелікса Гробіцького, я подумав: от би його сюди, щоб якось, якщо не замирив, то хоч би втихомирив своїх одноплемінників, синів відродженої Польщі, нагадав їм тяжку науку минулого з трагедією польських повстань 1831 та 1863 років і змусив би їх замислитись, чи варто ворогувати з близьким слов’янським народом, українцями, й знущатися з нього лише тому, що цьому народові не пощастило, як Польщі, створити на руїнах двох гнобительських імперій свою незалежну державу? Ех, де той симпатичний, щирий поляк Фелікс Гробіцький, якого я так любив, незважаючи на протилежність наших політичних поглядів? Чи й досі ти мариш про всесвітнє братерство й згоду між людьми, чи життя внесло якісь свої корективи в твоє світосприймання?..[16]
Сяк-так переспавши в одному сільці під Старокостянтиновом, я й Роман уранці були вже в місті. Сюди ще не докотився головний струмінь нашої погромленої денікінцями й тифом армії: ми побачили на вулицях тільки гайдамаків Волоха та рештки розбитої під Деражнею юнацької школи. Я з цікавістю вдивлявся в юнацькі обличчя, сподіваючись знайти когось, із ким спізнався під час свого короткого перебування в школі, але ні Величківського, ні Яблонського в юрбі юнаків, що, видати, мали кудись вирушати, не було. Одного тільки й запримітив я — отого чеха, що потішав нас своїми жартівливо-соромітними піснями під час відпочинків. Він впадав у очі через свій високий зріст, а до того ж виконував тепер обов’язки шкільного прапороносця. Одягнутий, як і решта юнаків, у добру шинелю, в кашкеті з синьою околичкою, він поважно тримав прапор юнацької школи, загорнутий у шкіряний покрівець, на високому ратищі, що кінчалось блискучим вістрям з тризубом усередині. Мене він не помітив, та й я не мав охоти до нього підходити.
16
3 Феліксом Гробіцьким я зустрівся через два роки в Охтирці, куди він приїхав, щоб разом із родиною та іншими польськими втікачами бути репатрійованим на батьківщину. Від Фелікса-більшовика не лишилось і сліду: реальна дійсність розвіяла всі його ілюзії… Ба навіть, дізнавшись, що я вступив до комуністичної партії, Фелікс став гірко, з властивим йому запалом, дорікати мені за цей мій, на його думку, аморальний крок. Ким він стане в Польщі — не уявляю собі, але певен, що там він не буде ні комуністом, ні чимось схожим на тих польських уланів, що трапились мені тої сумної осені 1919 року.