Добре екіпірований вигляд цієї жменьки вишколених юнаків якоюсь мірою свідчив, що й у нас могла б бути європейського типу армія, якби не та крайня скрута, в якій ми всі опинились тепер. Юнацькі обличчя були розгублені й похнюплені. Як ми дізнались у Старокостянтинові, Волох із своїми гайдамаками захопив тут державну скарбницю, і уряд УНР, що на возах з бідою дістався до Старокостянтинова, наказав юнацькій школі відбити скарбницю. Але хіба ж могла ця жменька юнаків підняти зброю проти своїх товаришів, уславлених штурмом Арсеналу в січні 1918 року! І юнаки відмовились виконати наказ…
Це був ще один акт нашої національної трагедії.
До неї долучилася ще нова звістка, скоріше комічного, але в суті своїй вельми трагічного характеру, про яку ми дізнались наприкінці дня, вирішивши на якийсь час затриматись у цій короткочасній «столиці» УНР, щоб з’ясувати собі загальну ситуацію.
Між Проскуровом і Старокостянтиновом, на самій крайній півночі Поділля, лежить Великопашковецька волость. І ось ця волость раптом висунула ультиматум військовому командуванню із забороною переходити нашому війську через територію цієї волості…
Тільки демагог або політичний спекулянт може вбачати в цьому «ультиматумі» якісь ознаки класового ставлення подільського селянства до уряду УНР, бо тоді ще не було виразного розшарування в українському селі взагалі, а в селянському сході, де ухвалено цей знаменний «ультиматум», брали участь усі соціальні групи Великих Пашківців. Причина тут зовсім інша.
Бувши прифронтовою смугою під час Першої світової війни, де товклося безліч всякого військового люду, подільські селяни підпадали під деморалізуючий вплив різного наброду, з якого складалась усяка армія, тим більше така, яка гаразд не знала, за що вона воює, за що важить найдорожчим у людини — її життям. Притамована на якийсь час лють до всякого начальства, що гнало солдатів гинути чортзна за що в окопах тривалої війни, виливалась у розпач, у брутальну лайку, чого не могли не помічати й не засвоювати якоюсь мірою подільські селяни. Я сам був дуже вражений, коли в одній подільській селянській хаті почув, як молода мати матюкає свою трирічну дитину, зовсім не розуміючи гидоти своїх слів! Адже на Україні до революції не те що жінки, а й чоловіки не вживали навіть під час крайнього обурення цієї паскудної, так званої «московської» лайки. Коли я став пояснювати молодиці всю непристойність її лайливих слів, вона здивовано знизала плечима й невинно сказала: «А в нас солдати, як стояли тут за війни, раз у раз так казали, коли чогось сердились…»
Подільські селяни звикли мати якусь поживу від військових, а коли 1917 року став розвалюватись російський фронт проти Австрії, селяни й зовсім розжились, хапаючи покинутих на фронті коней, амуніцію й провіант. Це перейшло в них у звичку, і на кожне військо, Що проходило через їхню територію, вони дивились як на свою Потенціальну здобич, але що можна було взяти в остаточно зубожілій українській армії, крім вошей, до того ж тифозних? Ні, така армія не цікава з матеріального погляду й небезпечна як носій зарази! Куди там пускати її злиденних вояків до хат і, замість поживитись від них чимось, самим давати їм їжу й ночівлю. Не інакше, як ці міркування спонукали розважливих великопашковецьких дядьків висунути такий ультиматум недобиткам своєї «рідної» армії…
Усяка інша влада, не довго думаючи, дала б відповідь на цей зухвалий ультиматум кількома гарматними пострілами по збунтованому селу, і можна напевно сказати, що бунтарі, побачивши, що з ними не збираються жартувати, враз би змирились і позлагоднішали. Та не така була влада УНР, якій самій лишалося три чисниці до смерті, щоб зважитись на такий радикальний крок. Ще б пак: стріляти з гармат по своєму — хай і спантеличеному й деморалізованому, — але своєму народу! Ні, цього допустить ніяк не можна! І урядові представники вступили в ганебні переговори з представниками збунтованої волості… Унаслідок цих «перетрактацій» з’явився пакт, за яким волосні представники погодились перепустити через територію своєї волості українське військо з умовою, щоб воно якнайшвидше перейшло, не спиняючись ніде на ночівлі та перепочинок.