Та й мімікрична ж людська натура взагалі, а українська чи не найбільше! До найтрагічнішої ситуації вона здатна пристосуватись і якось вижити. Узяти б для прикладу цього здорованя з Полку низових запорожців, що так допоміг нам умоститись увечері більш-менш вигідно на ночівлю. Він пережив дві трагедії — першу під час розформування своєї «Січі», в яку улюблений «кошовий» Божко добирав таких же, як і він, фанатиків-романтиків; другу — нашу загальну національну трагедію, що наочно відбувалась іще з Старокостянтинова; і що ж? Прийшовши на добу раніше від нас до Старої Чорториї, він встиг уже відпочити й оговтатись від довгих безцільних мандрів і сьогодні вранці почуває себе досить бадьоро, ніби переконався, що й тут можна якось жити. Стара Чортория багата на гусей, і вони тут відносно дешеві; за них можна розплачуватись українськими гривнями, які приймають навіть жиди — чи то бояться погрому, чи через те, що «жидівська пантофельна пошта» не донесла в цей глухий закуток Волині, що єдиними грішми, котрі не знецінюються ні під більшовиками, ні під денікінцями, ні під владою Директорії УНР, є старі миколаївські, цебто царські рублі. Здоровань-низовець уже встиг рано-вранці купити на базарі жирну гуску й замовити якійсь хайці, як він назвав літню жінку-єврейку, спекти нам на обід гуску з яблуками. Мені й Романові, після того, як ми досі перебивались дорогою їжею за принципом — «хоч клоччя, хоч вовна, аби кишка була повна», перспектива попоїсти печену гуску з яблуками видалась Лукулловим бенкетом. Але мені невтямки: невже цей козарлюга, який зберіг і досі зовнішній вигляд військового стройовика — на кашкеті синьо-жовта кокарда з тризубом, охайно підперезана шкіряним поясом шинеля й рушниця за плечима, — не розуміє, що надходить крах усьому тому, в що він вірив і за що бився, може, аж на всіх трьох фронтах — за вимріяну Україну? Чи він гадає, що цього краху після такої великої крові, пролитої за це святе діло, й незліченних жертв померлими від тифу не може бути й що хтось далекоглядніший і розумніший за нього знайде-таки спосіб вивести Україну з її теперішнього неможливого становища? Чи він засвоїв собі народну приказку: «Біда біду перебуде — одна згине, друга буде», так чого ж, мовляв, тоді журитись і впадати в розпач! Тим більше, що тут же, в цій Старій Чорториї, перебуває й Петлюра з нами всіма, а той неодмінно щось примудрує, щоб урятувати Україну.
У величенькому одноповерховому дерев’яному будинку, що належав, мабуть, раніш якомусь дрібному поміщикові, кажуть, уже другий день засідає штаб Дієвої армії разом із міністрами уряду УНР. Що й як вони вирішують — невідомо нікому, але до будинку з ранку збираються старшини й козаки дізнатись про вирішення цієї ради, а значить, і про свою дальшу долю. Стоять вони там цілий день, а й досі нічого не знати, до якого висновку прийшли за дерев’яними стінами керівники уряду й армії.
Прийшли до цього будинку й ми з Романом, але, постоявши якийсь час у цій безвісті, пішли пройтись по містечку.
На містечкових вулицях скрізь сновигають наші військові, проїхала навіть верхи на конях військова оркестра Запорізького корпусу в чорних мазепинках з короткими червоними шличками при боці. Яка вона тут недоречна зараз з своїми блискучими геліконами, корнетами й валторнами, та й що їй тепер грати тут? Хіба що жалібний марш над нами й тим, що є найдорожчим у всіх нас, бо навіть національний гімн «Ще не вмерла Україна» прозвучав би саркастично в цих обставинах агонії України…
А ця агонія позначається не тільки в безкінечному засіданні за таємничими дерев’яними стінами поміщицького будинку, не тільки в тому, що чимраз більше починають марити в тифозній гарячці козаки й старшини, а й у наочному розкладі решток армії: коли-не-коли в містечку чуються постріли. Ні, це не єврейський погром, не прояви мародерства чи грабунків, — це знічев’я стріляють із рушниць, а часом навіть із кулеметів по галках, а то й просто в небо козаки такої дисциплінованої раніш групи, як Запорізька… Ці постріли лякають містечкових євреїв, хоч, відколи почався літній наступ армії УНР, не було жодного погрому, але воднораз дуже тішать єврейських і українських дітлахів, і, коли падає з високої гілки на покриту снігом землю поцілена галка, дитячий ярчак радісно вигукує і плеще в долоні. Кажуть, що, коли генерал Сальський, котрий перебрав від Волоха командування Запорізьким корпусом, десь припізнившись, примчав верхи до Старої Чорториї й побачив ці невинні на перший погляд розваги свого козацтва, в нього з очей потекли сльози: Запорізький корпус, це дитя Болбачана, розкладався й гинув на очах.