Повернення з еміграції письменника й наукового працівника було б звичайною подією, але повернення першого прем’єра й першого президента — було капітуляцією ідеї відродження України й створення Української Народної Республіки — УНР…
А всі ми в ті перші роки революції вірили, що це є та ідеальна державна форма для нашої плебейської нації, в якій гармонійно розв’язується проблема нашого національного й соціального визволення. Ми не зазіхали на чужі землі, ми не затикали рота представникам інших національностей, що живуть на Україні; таж у Центральній Раді, крім депутатів від усіх тодішніх українських партій, були фракції.російських соціалістів-революціонерів, російських соціал-демократів, єврейські фракції партій Поалей-Ціон, Цейре-Ціон та Бунду, дарма що депутат від цієї третьої партії Рафас у Центральній Раді й на Трудовому конгресі в січні 1919 року виступав з антидержавними щодо УНР промовами; була ще й невелика польська фракція, назви якої не пам’ятаю.
Уряд УНР уперше за всю історію християнської ери створив окреме міністерство в єврейських справах, що мало забезпечити єврейській людності на Україні широку національно-культурну автономію!
Українські установчі збори, що так і не змогли зібратися через навалу більшовиків на Україну, а далі через прихід німецької армії, котра влаштувала гетьманський державний переворот, мали розв’язати остаточно аграрне питання на користь бідняцьких і середняцьких селянських мас (куркулі підтримували Скоропадського й Денікіна, тільки не урядУНР). Гадали, що Українські установчі збори ухвалять націоналізацію важкої й середньої промисловості, виходячи з інтересів бодай національного порядку: адже промисловість на Україні належала бельгійським, російським і німецьким капіталістам, а цукрова промисловість та земельні латифундії, надто на Правобережжі, були в руках польських панів. Українських поміщиків, типу Чикаленка, що давав великі кошти на видання дореволюційної щоденної української газети «Рада» та грошові застави, щоб поліція випустила з в’язниці Винниченка, який одразу ж тікав нелегально за кордон, були одиниці, й, щоб перелічити їх, було б забагато пальців на обох руках людини. Українських представників буржуазії не було зовсім, бо хіба ж можна було залічити до них отих остаточно зденаціоналізованих цукровиків Харитоненка або Терещенка, котрий, будучи членом Російського Тимчасового уряду, рішуче виступав навіть проти куценької автономії України?
Не сперечаюсь, що умови вільного ринку й приватної ініціативи могли б згодом створити й українську буржуазію різного калібру, а якби за допомогою німців чи Антанти пощастило б утриматись при владі гетьманові Скоропадському, утворились би через якийсь час і українське панство та аристократія,[17] отож Україна могла б, кінець кінцем, мати свої класи поміщиків і капіталістів, і тоді б у мене не було б підстав називати мою націю плебейською, так само, як нема й нині підстав у комуністичної партії називати український націоналізм буржуазним, не кажучи вже про те, що, коли проголошується антитеза, то логічно треба припускати й існування тези, цебто, якщо є український буржуазний націоналізм, то, значить, існує десь і український пролетарський націоналізм…
Але суть не в цій софістиці, а в питанні, чи збереглась би соціальна справедливість і чи зникли б ті класові контрасти в суспільстві, які підточують сучасні капіталістичні держави, й чи прийшов би на нашу грішну землю той комуністичний рай, де нема ні бідних, ні багатих, де панує рівність і справедливість, де не буде війн між народами й ворожнечі та заздрості між звільненими від капіталістичного визиску окремими людьми?
Леле, практика мого довгого життя розвіяла й мої давні ілюзії й довела, що доля кожної революції — обертатися в свою протилежність… Навіть у нашій, найбільшій і найпершій у світі соціалістичній державі є бідні й багаті — байдуже, чи нові панівні верстви звуться «класи», «касти», «стани», «еліти» або просто «керівні працівники»; бракує часто-густо в наших судах безсторонньої справедливості й усвідомлення рівності перед законом усіх громадян країни; гризуться в чергах по дефіцитний крам та в автотранспорті «радянські люди»; не краще стоїть у них справа з етично-моральним нутром: думають одне, а прилюдно кажуть зовсім інше; не зникли, нарешті, й війни — воюють у Африці не тільки звільнені від імперіалістичного ярма недавні колоніяльні народи, а навіть зчепились у смертельній ненависті одне до одного комуністичні держави Азії: В’єтнам з Кампучією, Китай з В’єтнамом; доходило й до кривавих сутичок між СРСР та Китаєм і, дай Боже, щоб не дійшло, кінець кінцем, до війни, в якій кожній комуністичній стороні свербітимуть руки загилити ядерну бомбу по другій!..
17
Я мав нагоду спостерігати 1918 року, як деякі поміщики з партії хліборобів-землевласників, котрі раніш дивились на українську мову не інакше як на «мужицьку» або «базарну» мову, сідали спішно вивчати цю мову, що стала раптом державною; я знав і «дворян», котрі брались за геральдичні спорохнявілі документи, дошукуючись свого гетьманського, полковницького чи бодай сотницького походження…