Згадалася мені розповідь Бориса Дмитровича, котру я записав на магнітофон і свого часу опублікував, як його на початку 1935 року було арештовано, як слідчий Проскуряков, щоб розм’якшити серце неподатливого в’язня, піддобрювався, дозволив йому досі заборонені листування та передачі. Запитав також, чи не хотів би він щось цікавого почитати. Письменник, зрозуміло, за гратами стужився за книгами, але де їх тут узяти. «Так я вам зі своєї бібліотеки принесу», — пообіцяв слідчий і таки приніс. Зрадів арештований, бо ж тримав у руках захопливий роман Анатоля Франса «Боги жадають». Та коли розгорнув, то побачив екслібрис «Валер’ян Поліщук», що свідчив — книжка є власністю письменника, якого теж було раніше арештовано, зрозуміло, з попереднім обшуком на квартирі.
Виходить, ще в 30-х роках в органах державної безпеки, що покликані були нещадно боротися з порушниками радянських законів, уже процвітало найогидніше беззаконня — мародерство. Все найцінніше з конфіскованих книжок, творів, праць репресованих письменників «лицарі честі» присвоювали собі. А щоб замести сліди, бо ж конфісковане фіксувалося у відповідних протоколах, треба було знайти причину, щоб присвоєному, краденому винести «смертний вирок», як оце й сталося уже у 70-80-х роках з арештованими творами, матеріалами, книжками Бориса Антоненка-Дави-довича.
Немає вже імперської влади, постала нова державна Україна, немає й КДБ, а є СБУ, та невже залишилися традиції минулого? Бо як тоді розцінити факт, що вже ліквідовано й акт про знищення вилучень під час обшуку в Б. Д. Антоненка-Давидовича, бо, мовляв, цьому акту вийшов термін зберігання. Про цей факт мене особисто, повторюю, було повідомлено в приймальній СБУ на зустрічі 29 березня 1996 року. Що це? Невже таки знову звичайне замітання слідів діяльності «колекціонерів»? Чи кругова порука? Бо на підставі яких законів навіть актам, які засвідчують, де поділася власність громадянина, виходить термін зберігання? Невже наші закони такі й досі антигуманні чи безпорадні? Чи це традиційний обман громадянина, зневага до його людської гідності, такі характерні для найзапекліших ворогів самостійності України, радянських чекістів? Хто відповість на ці запитання?.. Поки що відповідає сам Борис Антоненко-Давидович у своїх воскреслих спогадах: «Я не толстовець, що не противиться злу, але я певен, що не доведе до добра наслідування найгірших рис своїх супротивників. За що ж тоді боротися й важити своїм життям? Адже зло, навіть під українським національним прапором, виголошене українською мовою, все ж лишається злом…»
Справді, чи не тому й досі наше українське суспільство стоїть на економічному, політичному, духовному роздоріжжі, що і досі не вийшло на битий шлях національного розквіту, адже ми вповні не черпаємо з наших духовних святинь, бо вони перебувають не в архівах відповідних установ чи музеїв, куди був би доступ усім зацікавленим, які б вивчали неоціненні свідчення про складні часи і писали правдивіші, глибші історичні дослідження чи шкільні, університетські підручники, які б друкували статті, книги, вкрай потрібні ще далеко не прозрілим і рядовим українцям, і нашим державним, політичним діячам? Чи ж не тому в Україні й досі нездорове політичне протистояння та самознищення? Чи багато сьогодні знайдеться людей, особливо серед політиків, які б за Антоненком-Давидовичем повторили: «Я його так любив, незважаючи на протилежність наших політичних поглядів»?
На щастя, зберігся за кордоном у добрих людей, за що їм безмежна вдячність, і початок спогадів, лиш у стислому, усному викладі, який Борис Дмитрович за життя записав на магнітофонну стрічку, заповівши надрукувати цей матеріал після його смерті. Ніби передчував світлої пам’яті письменник, яка це буде неоціненна компенсація втраченого…
Тож у такій повноті багаторічна праця одного з найвидатніших українців XX століття, здолавши підступні, складні роздоріжжя, виходить завдяки видавництву «Смолоскип» на битий шлях, що веде у широкий світ, — до сердець вдячних читачів.
Борис Тимошенко
На шляхах і роздоріжжях
Спогади
Коли я вчився[4], ще за царату, в 7–8 класах Охтирської гімназії, серед інших предметів у нас був «воєнний строй» (проходили основи військової муштри, стрільби). В разі війни нам повинні були дати чин прапорщика. Ось така була моя військова освіта.
У 1917 році я вступив до природничого відділу фізико-матема-тичного факультету Харківського університету. Прізвище моє тоді було Давидів.
Березневу революцію народ зустрів, як свято: скільки надій з’явилося! (Жовтнева — не те, не та реакція). Після березневої український національний рух почав відроджуватися. Новостворена Центральна Рада проголосила українську національну маніфестацію. На майдан Хмельницького вийшли тисячі людей під жовто-блакитними прапорами. Була тут і частина трупи Садовського. Я був саме тоді в Охтирці, але чув про це і читав у газетах. Незабаром Центральна Рада перетворилася в парламент з різними партіями: там були російські есери, дві єврейські партії, навіть більшовицька фракція.
4
Початок спогадів, про що вже мовилося, подається з магнітофонного запису, який розшифрував і передав до публікації др. Олекса Горбач. Цей текст уперше побачив світ у ж. «Сучасність», ч. 12,1987 р. Ми передруковуємо зі збірника «Лицар неабсурдних ідей», що вийшов у «Бібліотеці журналу «Час» (1994 р.) за редакцією Лариси Залеської-Онишке-вич.