А тепер наостанку перейдімо до найбільшого поета революційної епохи Павла Тичини. Ні, не того Тичини, що його вивчають нині учні в середніх школах, автора книжки «Партія веде» та інших такого ж гатунку творів, що викликають не естетичну насолоду в читача, а, в ліпшому разі, оскомину, а то й огиду до української поезії зокрема й української мови взагалі, бо не можна ж серйозно сприймати не як графоманські вправи вірші на зразок:
Я пишу тут не про хворого на патологічний страх[19], майже гумористичного версифікатора, що викликав у повоєнні роки силу-си-ленну епіграм, а того природного Павла Тичину, котрого, як дар Божий, породила українська земля й котрий свій геніальний талант зарив у ту ж таки землю, тільки вже зганьблену й стоптану чужими ногами. Я маю на увазі Павла Тичину, автора бодай таких рядків:
Або:
Чи, приміром:
Вигукували «Слава!» — українські вояки, йдучи в атаку; цей вигук заміняв їм тодішнє російське, а тепер усесоюзне «Ура!».
І, нарешті, хто ж, як не Тичина, відгукнувся на пролиту за незалежність України юнацьку кров під Кругами, де муравйовські бузувіри замордували тридцять учнів-вояків студентського та середньошкільницького куреня, написавши вірша на день похорону в Києві на Аскольдовій могилі спотворених трупів, привезених із Крут:
Зверніть увагу, мої читачі, на характерний тичинівський словотвір «мучнів», де в одному слові з’єднано два поняття: мученики й учні.
Не шукайте цих творів нашого колись геніального поета в його збірках, виданих тепер: їх там, із зрозумілих причин, нема, але, якщо хочете перевірити правдивість моїх тверджень, пошукайте в секретних фондах бібліотек та архівів українську пресу тих незабутніх перших революційних літ.
Отож і Тичина в ті часи, коли, за його поетичним висловом, був «Над Києвом золотий гомін», стояв разом з іншими не під прапором Жовтня, а під українським національним жовто-блакитним прапором, прапором неба й пшениці.
А що вже казати про тих наших поетів, що увійшли в нашу українську класику — Олеся й Вороного! Олесь написав вірша на день в’їзду Директорії УНР до Києва після перемоги над гетьманцями й німцями; а композитор Стеценко створив до нього музику:
Не лишився в боргу перед загальним національним піднесенням і поет Микола Вороний, автор відомої поеми «Євшан-зілля» й майбутній автор чудового перекладу «Інтернаціоналу» на українську мову. Це він написав тоді:
Може, досить наводити приклади з літератури? Ні, спинюся ще на одній постаті, що належить частково до літератури, як автор «Зачарованої Десни» та інших прозових творів, але здобув собі світову славу як новатор кінорежисер — Олександр Довженко.
Як оповідала мені дружина харківського журналіста й секретаря місячника «Прапор» М. Файбишенка, її рідна старша сестра була першою дружиною О. Довженка, котру він покинув, закохавшись у російську кіноартистку Солнцеву й вдруге одружившись з нею. Оповідачка казала мені, що пам’ятає, як заходив до них Довженко в сивій шапці з шликом наприкінці 1917 й на початку 1918 років, належачи до куреня чорних гайдамаків, що брали участь у штурмі Київського Арсеналу… Пізніше, 1920 року, Довженкова перша дружина носила своєму чоловікові передачі в Харківську ЧК, відкіля його визволив щойно призначений на посаду редактора «Вістей»
В. Блакитний, який шукав, з доручення уряду УСРР, українських працівників для нового радянського офіціозу українською мовою. Тоді ж, між іншим, був звільнений із льоху ЧК і привезений із Кам’янця-Подільського й фейлетоніст преси УНР Павло Грунський (справжнє прізвище — П. Губенко), в майбутньому славетний український радянський гуморист Остап Вишня…
19
Академік О. Білецький, що офіційно виступав українською мовою, а в родинному колі та серед близьких друзів говорив по-російському, якось напівжартома, напівсерйозно, цілком слушно висловився про Тичину: «Павло Григорович Тычина больше всего на свете боится советской власти»…
20
Восени 1918 року, коли у Фастові перебував штаб повсталого проти гетьмана й німців війська УНР, робітники Фастівського залізничного вузла склались грішми, купили й подарували білого коня Головному отаманові військ УНР С.Петлюрі, прохаючи його в’їхати на цьому коні в здобутий незабаром Київ. Не знаю, чи виконав це робітниче прохання Петлюра, чи уникнув такої помпезності, бо під час в’їзду Директорії до столиці я не був у Києві.