Справді, арміям Денікіна й Пілсудського Антанта надавала все потрібне, що лишилось у неї в коморах після перемоги над німцями; більшовики мали запаси від старої російської армії та підприємства в Центральній Росії, що могли виготовляти зброю й одяг для фронту; ми ж, армія УНР, не мали нічого. Єдина Румунія, мов спекулянт, вимінювала нам за цукор снаряди й набої, що залишились у неї з російських баз після закінчення Першої світової війни. А пишуть же інколи тепер у радянських виданнях, ніби Антанта «озброювала тоді Петлюру й надавала йому всіляку допомогу»!.. Історію, на свою уподобу, пишуть звичайно переможці, а не переможені. Якби не ці матеріяльні причини й недолугість української дипломатії тих часів, що змусила нас битись на трьох фронтах, хтозна, чи довелось би нам опинитись у трикутнику смерті, з якого нарешті я й Роман та рейдовики вийшли на широкі простори Київщини. Волинь і Поділля, після того, як ми проскочили через залізницю Жмеринка-Козятин, лишились позаду.
Несподівані зустрічі
Отак без жодної збройної сутички, якщо не рахувати пострілу вгору денікінського вартового в Голендрах, рейд дійшов до містечка Погребища на Київщині, бо денікінські залоги зосереджувались на залізничних станціях та по містах, а на містечка й села в них не вистачало війська: його треба було кидати на приборкання повстань, що виникали то тут, то там, та й на фронті денікінській армії було непереливки.
Містечкова та сільська влада, яку настановили денікінці з куркулів та всяких колишніх панських посіпак, прочувши, що наближаються чи то «петлюрівці», чи то якась більшовицького духу ватага, розбігалася врозтіч.
Командування рейду вирішило дати козакам відпочинок на цілу добу в Погребищах, бо далі, мабуть, не минути боїв із ворогом.
Час було й мені з Романом відриватись від рейду й самотужки пробиватись до Києва — нашої кінцевої мети. Треба було припасти на дальшу самостійну дорогу харчів, і ми подались на великий базар у центрі містечка. Ми вже купили хліба, сала, круто зварених яєць, напились молока й пішли з базару, раз у раз проходячи повз козаків і старшин, котрі швендяли тут, також припасаючи й собі харчі для дальшого походу. На самому кінці базарного майдану я раптом зустрівся з колишнім полковником 15-го Шевченківського полку Панченком, про якого вже встиг і забути.
Панченко враз упізнав мене й командирським голосом почав на мене гримати:
— А ви чого це ще й досі не приєднались до мого куреня, в який перетворився наш полк? Негайно до куреня, інакше я накажу всипати вам двадцять п’ять шомполів!
Не знаю, що сталось зі мною, але обурення, гнів і огида так пройняли мене всього, що то ніби не я, а мій подвійник голосно відповів Панченкові:
— З того часу, як ви в нічному бою під Оратовом після перших пострілів помчали на коні назад, щоб отаборитись у вінницьких рестораціях, ви мені не полковник і я вам не козак! Я більше не буду йти з вами у бій-за якесь місто, щоб ви далі могли пропивати там у рестораціях Україну! Добувайте його самі, без мене, пане Панченку!..
Панченко аж рота роззявив: такої зухвалості від колишнього дисциплінованого козака, а потім інструктора-інформатора він ніяк не сподівався, йому навіть наснитись не могло, що станеться щось подібне. Коли він трохи прийшов до тями, права рука його потяглась до кобури, але й я зняв з плеча свою рушницю, заряджену на чотири набої, до того ж біля мене стояв Роман з явно неспівчутливим до Панченка виразом обличчя. Може, саме це спричинилось до того, що Панченко круто повернувся й сягнистими кроками мало не побіг кудись геть.
Правду кажучи, «шомполізація», хоч і не писана ні в яких статутах дисциплінарна кара, застосовувалась в українській армії: зрідка — до своїх за сон вартового або незвичайний випадок мародерства; Що ж до чужих — полонених китайців, мадярів та росіян — двадцять п’ять ударів шомполом по оголених сідницях заміняли розстріл. І чогось саме двадцять п’ять — не більше й не менше! Гадаю, що й до мене — «всипати двадцять п’ять шомполів» у Панченка зірвалося з язика скоріше як бажання образити інтелігентного «шпака», ніж реальна загроза покарати мене в умовах добровільного рейду по денікінських тилах.
Так воно чи ні, а щоб «одійти подалі від гріха», я й Роман подались мерщій з містечка, обриваючи тим свій останній зв’язок з армією УНР, з панченками та їхньою «шомполізацією»…
Ми поклали собі прямувати до Сквири, щоб там, спинившись у родині мого курінного Луцького, зорієнтуватись в обставинах Денікінського тилу й розпитати, яким способом ми змогли б дістатись до Києва.