Кущ повідомив нас, що в розпорядженні штабу є пара добре вгодованих коней і кований віз, на якому під сіном та рядном завжди лежить ручний кулемет системи Льюїса, — ним, у разі чого, орудує сам Кущ, а Мишинський більше покладається на свою гранату-бу-лаву, яка вже одним виглядом наганяє на людей страх. Мишинський тримає її до крайньої хвилини, але такої хвилини ще не наступало, бо рятували короткі черги Льюїса й добрі коні. У Куща є ще й особиста зброя — дбайливо змазаний наган і короткий австрійський штуцер, але то на крайній випадок, а за основну зброю він має Льюїса з двома тарілками набоїв, через що він дає наган начальникові штабу — Романові, а я можу користуватись, якщо до чого дійде, штуцером. Та моя головна зброя, на думку Куща, — перо:
— Тільки пишить так, щоб дух підіймало! — підморгнув мені Кущ.
Що ж, писати, так писати. Не відкладаючи надовго діла, я сідаю осторонь за стіл і починаю без особливого натхнення компонувати відозву «До українського народу». Що там я писав — не вдержала пам’ять не те що змісту, а й жодної фрази. Та й що можна написати про те, у що вже не віриш!.. Пам’ятаю лише, що я довго морочився — ким, від чийого імені підписати це пишномовне, а в суті своїй пустопорожнє звернення до свого народу? Мене поривало підписати: Уряд Української Народної Республіки (як пускатись на авантуру, нема чого оглядатись!), але щось таки стримало мене, і я, після довгих мук творчості, підписав: «Нескорені українці». Дав прочитати Кущеві, і той запально схвалив:
— Оце те, що треба! Дякую, — і міцно потиснув мені руку.
Кущ, як правдивий отаман, подбав і за санітарний стан свого штабу. Давши мені й Романові по парі чистої своєї білизни, він з Мишинським повіз нас на цукроварню й наказав добре протопити лазню.
Я й Роман з насолодою помились, не пам’ятаючи, коли нам востаннє доводилось зазнавати такого раювання, вбрались у чисту білизну й пошкодували, що верхній одяг наш лишається непродезинфікованим, тож незабаром воші знову дадуться взнаки. З нами разом покропив себе гарячою водою й Кущ, тільки Мишинський лишився вірний своїй звичці — митись дома.
Після лазні'адміністрація цукроварні, шануючись перед Кущем, запросила вечеряти, але Кущ дорогою встиг нас попередити пошепки:
— Тільки нічого не пийте, щоб, бува, не підсипали якої отрути.
Вечеря, на якій були присутні й дехто з адміністрації, пройшла майже мовчки, і я подумав: «Яка б жвава розмова точилася тут, якби, замість нас, за столом сиділи денікінські офіцери!»
Кущ і Мишинський залишились говорити з адміністрацією про цукор для дальшого «екзистування», а нас повели спати у велику кімнату з кількома ліжками, призначену, мабуть, для приїжджих.
У кімнаті вже спав парубчак конторського типу, але, коли ми увійшли, він одразу прокинувся й став на підлогу. Чи то зі сну він наполохався, побачивши незнайомих людей у шинелях, чи від природи був німий, але на всі наші запитання він не зронив жодного слова, немов йому заціпило, лиш стовбичив біля ліжка й перелякано дивився на нас, чекаючи собі неминучого кінця. Нарешті мені й Романові набридло силкуватись видобути з хлопця хоч один звук, ми вляглись і незабаром заснули непогрішним сном, а хлопець усе ще стояв, боячись поворухнутись. Може, за ним і справді були які гріхи перед такими людьми, як ми, тому він і не сподівався від нас ласки, але нам не було часу й охоти роздумувати над цим. Ранком, коли ми прокинулись, хлопця як водою змило…
Уся діяльність «штабу» полягала тепер у виданні відозв та збиранні відомостей про становище на фронті під Києвом. Я й далі творив фантастичні звернення до українського народу, закликаючи терпляче чекати на весняний прихід своїх і гуртуватись; розвідувальні відомості, зібрані на підставі чуток та переказів випадкових людей, свідчили в цілому, що денікінцям під Києвом скрутно доводиться. Я й Роман не дуже тепер замислювались над перспективами недалекого майбутнього, бо ми душею й тілом відпочивали після всіх недавніх тривог, утоми й безнадії. Чим не розкіш: ми були ситі, добре висипались і на розвагу слухали, як співає Мишинський — чи не єдину пісню в його репертуарі — «Ходить дівка по бережку, квіти сіє, полива», закінчити яку йому завжди щось перебаранчало. Кущ часом запрягав у воза свої дебелі коні й разом з нами їздив по містечку «провітритись і послухати, чим дихають люди». Він раз у раз спиняв коні, щоб привітатись та розпитати про новини стрічних знайомих, яких тут у Куща було безліч.
— І як воно? Що чувати нового? — питав Кущ, тримаючи одною рукою віжки, а другу простягаючи до усміхненого дядька — поручкатись.