На шляху до Ватерлоо
Я лежав на вшитій квітчастим атласом канапі, читав придбаного за макулатуру Сіменона й час від часу поглядав на екран кольорового телевізора.
Зрідка, коли дружини нема вдома, я дозволяю собі отак безжурно освоювати нашу вітальню з її вишуканою, різьбленою на старосвітський кшталт універсальною стінкою, важезними багатопудовими фотелями, візерунчастим килимом на всю, вкриту імпортним лаком, підлогу, кольоровим телевізором і бібліотекою, складеною з унікально-дефіцитно-макулатурних видань. Почуваєшся тут людиною, яка вхопила дещицю від здобутків цивілізації останньої чверті двадцятого сторіччя.
Шкода тільки, що не можна серед усіх цих здобутків палити. Крім того, доводиться весь час пильнувати, чи не підходить до дверей дружина. Вона категорично забороняє мені потикатися до вітальні без потреби.
Дружина затримувалася. Натішившись комфортом, я вже збирався й сам залишити вітальню, коли щось брязнуло, грюкнуло, світло блимнуло — і в квартирі запанувала темрява.
«Запобіжники в електролічильнику перегоріли», — спокійно відзначив я, підвівся з канапи й навпомацки рушив до передпокою. Для фахівця, інженера, проблема запобіжників не становила якихось труднощів. Важче, коли справа доходить до сантехніки чи до пробивання дірок у стінках. Тут уже доводиться кликати Валька Семибратенка. А на запобіжники моїх знань вистачає.
Впоравшись досить швидко з енергетичною проблемою, задоволений собою, я повернувся до вітальні, щоб вимкнути телевізор. Переступив поріг і… вкляк, вражений тим, що побачив.
Посеред кімнати, на візерунчастому килимі, під універсальною старосвітською стінкою, стояла машина, схожа на «Запорожця» одного з перших випусків. Під колесами лежав розбитий фотель, яким завжди так пишалася дружина. З віконечка «Запорожця» витріщався на мене вусатий добродій у мотоциклетному шоломі.
— Що ви тут робите? — пересохлими від хвилювання губами прошепотів я, уявляючи, що почнеться, коли прийде дружина й побачить понівечений фотель та машину на дефіцитному килимі.
— До станції обслуговування далеко? — гукнув вусань, відкриваючи дверцята.
— До станції обслуговування? — невідомо для чого перепитав я, немов у моїй хаті щодня з’являються автомобілі. — Станція за два квартали звідси, але там обслуговують «Жигулі», а у вас, даруйте, «Запорожець».
— «Жигулі»? — здивувався добродій. — А що таке «Жигулі»? Яка в них трансчасова підладка? Гіпергравітаційна чи параболічно-циклічна?
— Здається, там двигун внутрішнього згоряння. А може, й зовнішнього… Я, пробачте, інженер загального, так би мовити, профілю.
— То ви — інженер!!! — зрадів мій непроханий гість і виліз із машини. — Це ж треба, зустріти інженера саме тоді, коли в тебе полетіли котушки гіперчасового переходу!
«Що він верзе? — злякався я. — Які котушки? Зараз дружина прийде. Ото будуть котушки! Ой лишенько, та він же й килим пропалив! І стінку подряпав!»
— Я думаю, за півгодини ви з ремонтом впораєтесь, — вів своєї вусань. — Інакше доведеться повертатися, і я ніколи не дізнаюся, чому насправді Наполеон програв битву під Ватерлоо.
«На що він натякає? До чого тут Наполеон? — мене аж трусило від згадок про дружину. — Зараз вона прийде, і буде тобі, братику, і Ватерлоо, і Бородіно, і навіть Мамаєве побоїсько!»
— Уявляєте, що почуває історик без спеціальної технічної підготовки, коли в нього летять котушки переходу? Ні, ви, інженери, цього уявити не можете!
Він підійшов ближче і з надією зазирнув у моє перелякане обличчя. Щось прочитав на ньому таке, що змусило його озирнутися довкола.
— Пробачте, а яке це сторіччя? — вже без попередньої жвавості запитав він.
— Ви… ви… ви нахаба! — я спромігся нарешті хоч як-небудь висловити свої почуття. — Вдираєтесь на зачуханому драндулеті до чужого помешкання, варнякаєте чортзна-що, дурня з себе корчите…
— Не може бути! — загукав добродій, у розпачі здираючи з себе мотоциклетний шолом.
— Чого ж не може бути? — взяв я його на кпини. — Якраз саме так. Корчите дурня й варнякаєте. Якби не моя вроджена вихованість, наклепав би я тобі по мармизі, вибатькував так, що аж до печінки пройняло б, а потім взяв би за петельки й викинув за двері разом з оцим автомобільним мотлохом!
— Двадцяте сторіччя!!! Безсумнівно, це двадцяте сторіччя! — загукав той, що називав себе істориком, захитався, мов п’яндига-вантажник з меблевого магазину, і гепнувся на вшиту квітчастим атласом канапу, яка аж зойкнула від обурення. Ну, якщо він ще й канапу розбехкає, життя мені не буде, хоч світ за очі тікай.