— Та що це ти робиш, бузувіре? Ану встань! Вставай, кому сказав!
Він не слухав мене, сидів, вхопивши голову в руки, і шепотів: «Двадцяте… Двадцяте… Двадцяте…»
— Та двадцяте ж! — не витримав я того моторошного шепотіння. — А ви думали яке?
— Принаймні двадцять перше, — відповів він, трохи заспокоївшись. — Інтер’єр мені голову запаморочив. За всіма параметрами — двадцять перше сторіччя! А коли ви почали лаятись, усе стало на свої місця.
– І чим вас не влаштовує двадцяте сторіччя?
— У двадцятому ще ніхто нічого не знав про гіперчасові переходи. Адже так? Для вас машина часу — божевільна маячня або, в кращому випадку, — малонаукова фантастика. Чи не так?
— Так. Мені, інженеру, це зрозуміло краще, аніж кому-небудь іншому.
— Звідки ж я тоді взявся у вашому помешканні?
І тут нарешті мені вдалося відірватися на хвилиночку від думок про неприємну розмову з дружиною, розмову, яка нічого втішного мені не обіцяла. Справді, звідки в нашій вітальні з’явилась ця чудернацька машина і її дивакуватий водій, який боїться запізнитися до Ватерлоо?
— То ви прибули сюди на машині часу? — висловив я дике, безглузде припущення.
— Саме так, — гірко посміхнувся він. — Я прибув на тому, що ви в двадцятому сторіччі називаєте машиною часу. А котушки переходу полетіли. Слухайте, а ви справді інженер?
— Можу диплом показати, — запропонував я.
— Що ви, я й так вірю! А може, все-таки спробуєте допомогти мені? Зрештою, машину часу буде винайдено років через вісімдесят-дев’яносто. Це не так багато. Основні технічні засади, на яких збудована машина, може збагнути кожен інженер з двадцятого сторіччя. Просто ви ще не наважуєтесь почати пошук в цьому напрямі, не наважуєтесь використати все, що вже винайдено й обґрунтовано теоретично. Спробуйте, буду вам щиро вдячний. До Ватерлоо я вже не втраплю. Мені б хоч як-небудь у своє сторіччя потрапити, у свій рідний інститут історії всіх часів і народів.
Просив він жалібно. Я його по-людськи розумів. Виїхав у відрядження на службовій машині й не повернувся. Що там, у не відомому мені інституті історії, можуть про нього подумати? Принаймні у нас в управлінні за такі штуки й догану можна одержати… без занесення.
— Розумієте, — я спробував йому щось пояснити. — Справді, ви здибали інженера, але ж я ось уже десятий рік в управлінні працюю. Заявки готую, звіти, інформації. Вам же не заявка потрібна, а ремонт котушок.
— Але ж я не можу тут залишитися. Не можу!
І він таки мав рацію. Прийде дружина, побачить побиті меблі, і ніякі пояснення, ніяка машина часу не допоможе. Навіть мені, людині з вищою технічною освітою, складно це осягнути. А для моєї дружини, з її дипломом про закінчення торговельного технікуму, всі наші пояснення виглядатимуть маячнею. Тут таке почнеться! Перепаде на горіхи і мені, і цьому нетязі-історику, який виїхав до Ватерлоо на несправній машині часу.
І тут я згадав про того, хто завжди в скрутних побутових ситуаціях рятував мене.
— Чекайте, є, здається, одна слушна пропозиція. Живе в нашому парадному один тип, Валько Семибратенко.
– Інженер? — з надією запитав історик.
— Слюсар-сантехнік. Король унітазів. І дірки в стінах б’є класно. Гукнемо його. Вам однаково втрачати нема чого.
— Що ж, гукайте, — погодився він. — Дивовижні звичаї і порядки у вашому сторіччі.
— А у вашому?
Історик на хвилину замислився, посміхнувся якійсь своїй думці і відповів щиро:
— У нашому теж…
І вже через п’ять хвилин Валько Семибратенко вовтузився біля машини часу. Сприйняв її спокійно, без небажаних для мене розпитувань. Я був чомусь впевнений, що він таки допоможе позбутися цього клятого драндулета до того, як в квартирі з’явиться моя рідна дружинонька. На жаль, далі Валько нічим мені зарадити не міг. За розчавлений фотель, пропалений килим, подряпану стінку я мусив відповідати сам. Цього вистачить мені на багато років уперед, страшних, зловісних років, як у невдахи Наполеона після поразки під Ватерлоо.
— Ну, хазяїне, — сказав Валько, спльовуючи без будь-якої поваги на дефіцитний килим, — став пляшку і паняй, куди тобі треба. Хочеш — у дев’ятнадцяте сторіччя, хочеш — у двадцять перше.
Історик кліпав очима, не розуміючи, про яку пляшку йдеться.
А Валько стоїть, посмішкою презирливо щириться:
— Хіба ж у відповідальне відрядження без пляшки їздять? А ще до Ватерлоо думаєте добитися! Без пляшки туди й потикатися не варто.
Довго довелося пояснювати історику, що таке пляшка, чим її наповнюють і в яких випадках вживають ту рідину. Зрештою, сам Валько й знайшов вихід із становища, яке професору, гостю з двадцять першого сторіччя, злапалося безвихідним. Запропонував вточити трохи рідини з гальмівної системи тієї проклятущої машини часу. Мовляв, вам після відрядження однаково на капітальний ремонт ставати, а ми тут можемо й чарку потягти за зустріч, за знайомство і взагалі «на коня», так би мовити. Щоб шлях, значить, до самісінького Ватерлоо рівненько стелився. Ми таки випили тієї гальмівної гидоти. І за зустріч. І за знайомство. І за Ватерлоо. Історик з незвички трохи пручався, а потім, як розсмакував, поривався ще рідини наточити в·пляшку з-під кефіру.