— Так у тебе, друже, гальма полетять. Повз Ватерлоо проскочиш — аж засвистить, — зупинив його розсудливий Валько.
Осторога і притаманне людям двадцятого сторіччя почуття відповідальності зупинили історика. Він почав ручкатися з Вальком, дякувати йому за допомогу.
З тугою і відчаєм дивився я на них. Їм добре. В одного — машина часу. В іншого — унітази. А в мене що? В найближчій, так би мовити, перспективі? Зустріч з дружиною, яка в машину часу не повірить з огляду на свою технічну та інтелектуальну обмеженість.
— Професоре, — нарешті зважився я попросити допомоги у головного винуватця. — Чи не могли б ви взяти мене з собою у двадцять перше сторіччя?
— Сказати відверто, — чемно відповів історик, — важкувато вам буде призвичаїтись до життя у нашому сторіччі. У нас інтер’єри зовсім інші. Та й інженери наші не папірці переписують, а займаються суто технічними проблемами.
— Ну так тоді, може, підкинете мене хоча б до Ватерлоо, — вибору я не мав, готовий був їхати куди завгодно, аби не залишатися наодинці з дружиною.
— Не пожалкуєте?
— Якби ви знали мою дружину…
— А вам не хочеться прогулятися на моїй машині? — запитав історик у Валька Семибратенка.
Валько глянув на пляшку, професора і відповів твердо:
— Для мене й тут роботи вистачить. А ви, як повз нас проїжджатимете, не забувайте про Валька Семибратенка. Я завжди до ваших послуг. Бачу, у вашому сторіччі профілактичний ремонт все-таки халтурно роблять. Так що — не соромтеся, заїжджайте.
Професор подякував Валькові за гостинність, сів у свій драндулет і зник разом з ним чортзна-куди. Може, й справді до Ватерлоо подався.
Твір відшукав Володимир ВОРОБЙОВ, 2018.