Одного такого вечора, коли хтось читав дзвінко-звучні поезії, що були, наче намисто з кольорових шкелок, розсипане без ладу й складу, але сяюче кольорами, в двері хтось постукав.
Старша, дещо пригорблена жінка. Сивіюче волосся, глибокі зморшки на обличчі.
— Я чула, що ви збираєтесь тут, панове. Що ви пишете… я написала…
Ага, нова адептка нашої музи, подумали ми. Але трішки попізно.
— Я… ні, я не письменниця. Я тільки написала листа. І прошу, може панове прочитають, може що треба поправити і може хто годен вислати той лист…
До кого ж написала листа оця незнайома жінка?
НЕДОРУЧЕНИЙ ЛИСТ
До Жінок Світу.
Другий рік минає, як ми покинули нашу батьківщину і з кривавлячим серцем пішли скитатися по чужині. Ми пішли туди добровільно, ніхто не вивіз нас, не евакуював і не примусив. Вам дивне це, Жінки Світу? Послухайте як воно діялось. Та, напевно не лиш зі мною. З тисячами їх, що тут, у таборі і ще більше їх, бо мільйонами, що залишились живі або мертві там далеко в нашій батьківщині. Киньте оком на карту східньої Европи. Там, на полудні, великий простір нашої України-Але ми, мій рід, не з великих цих просторів, а з їхнього клаптика: Галичини. І ми зазнали большевицького панування тільки два роки. Тільки два! За тих два роки ми пережили більше, ніж вам, жінкам вільного світу, довелось би пережити за найдовше життя. Прочитавши ж, не питайте, як жили наші брати цілих двадцятьдва роки. Або краще — спитайте їх он тут, біля мене: цих матерів, жінок, дітей, батьків і всіх, що он тут скупчились в касарнях. Кожен з них від найстаршого до наймолодшого потрапить вам розказати стільки, що я, а то й багато більше.
Я — жінка й мати. Не політик, не активний борець. Я одна з мільйонів рядових жінок мого народу. У мене був чоловік. Добрий і розумний, Остап. Був журналістом. Я мала трьох синів і одну доньку. Я вже літня жінка і у мене є внуки. Так, вони ще є, бо дітей уже немає.
Чоловік мій був соціялдемократом. З найраншої молодості, ще як з робітника стався журналістом. У простій лінії пролетарського походження… Він, для якого першотравневе свято було найбільшим празником у році. День перед празником я варила харчі, щоб мати завтра вільний час. Бо завтра всі підемо на вулицю. Мій чоловік несе транспарант, а я з синами йду в поході.
Довгі роки ми домагались для робітників восьмигодинного дня праці, підвишки платень, та протестували проти визиску. Нас ранили шаблі ще австрійських поліцистів, нас стріляли ще польські посіпаки. Мій чоловік був двічі ранений у таких сутичках, а старший Роман до кінця свого життя носив скісний шрам через праве лице від шаблі, що дістав при труні товариша, що ліг підчас робітничих заворушень у Львові.
Але чоловік мій і сини несли в кріпких руках червоний прапор і за справу робітників готові були жертвувати життям. Так було в нас, у родині. Серед такої атмосфери старілись ми обоє з чоловіком і наші сини виростали. І наша донька.
Найстарший мій син, Роман був адвокатом в одному з міст Галичини. На кожному кроці він боронив справу робітників і був душею соціялістичної партії.
Мій другий син, Степан був журналістом-письменником. Його твори були завжди повні соціальних проблем і робітничої тематики. Тому мав багато ворогів зпоміж людей інших переконань. Але боровся сміло за ідею, вщеплену батьком і був на дорозі до слави, як вибухла польсько-німецька війна і до нас прийшли большевики. Наймолодший, Василь, був учителем. Людина тиха, роботяща й обов’язкова. Усі вони до війни були вже подружені й мали дітей. Дочка моя Олена була теж заміжня. Її чоловік був фізкультурником і у них було двоє дітей.
Як бачите, пересічна сім’я: батьки, діти, внуки. Мільйони таких живуть і працюють на цілому світі. Це спокійний, працюючий середній стан, позитивні члени громадянства. Послухайте ж, що з ними сталося продовж не цілих двох літ большевицької влади в нашій країні.
З приходом большевиків до нас ми зраділи. Чоловіки, що ціле життя стояли по стороні робітників вітали щиро прихід червоної армії і палкими словами кликали робітників до співпраці з совітською владою. Самі зголосилися до праці й вірили, що своїми силами допоможуть будові селянсько-робітничої влади на наших землях.
Чоловік мій, хоч уже не молодий став до праці в редакції часопису. Вересень… жовтень… листопад 1939 року. З початком грудня його арештували. За що? За те, що був соціалістом! Не вірите? Я теж не була б вірила, якби не те, що в тому ж самому часописі, де працював чоловік, я прочитала, що соціялісти тобто, другий інтернаціонад, це соціялзрадники, вороги робочих, і їх треба винищити. Від трьох неділь така нагінка йшла на них в часописах, і продовж тих трьох неділь виарештували всіх, про кого тільки дізналися, що був у партії. І тих, що сиділи по тюрмах, і тих, що бились на барикадах за робітничу справу, і тих, що працювали мирними рядовими робітниками.