Ви дивуєтесь, що після того всього серце в мене не розірвалося. Прецінь Ніобі воно скам’яніло з болю. І віки милосердяться над її мукою. Але в Україні як не кожна мати, то щодруга могла б вам розказати те саме і ще гірше, як оце я розказала вам, Сестри. І тому вони такі спокійні та на вигляд зрівноважені. Бо в них серце скам’яніло. Але над нами, новітніми Ніобами ніхто не милосердиться. Бо ми жертви всевладного режиму, що брехнею або мовчанкою покриває наші муки.
Що Вам ще сказати, що Вам ще показати, Матері й Дружини Заходу? Після неповних двох літ таких порядкувань у нас большевики попали в війну з дотеперішнім союзником: німцями й мусіли покинути нашу країну. Зараз після приходу німці розкрили тюрми й льохи та дозволили публіці оглянути трупи та шукати серед них своїх близьких.
Оце настала макабрична проща до стосів трупів. Від місяців зогнилих, збутвілих, відразливо смердячих, жахливих, з слідами мук і масакрування: поламаними кістками, дірами від пострілів в черепах. Сотні, тисячі в кожній тюрмі. У підвалах у бетонових сховищах.
До них ми жінки й матері йшли прощею, шукаючи своїх. І я відбула мою Голгофу, і я взяла участь у цьому макабричному ноктюрні. Ми йшли між рядами чорних, відразливих трупів, що їх виложили на подвір’ї, підносили рядна і заглядали в їхні обличчя, що від довгого часу були в землі. Ми доторкались до решток одягу, стараючись хоч по ньому пізнати чи це не його сорочка або светер. Чи ми плакали? Мабуть ні. Чи ми не збожеволіли? Ні.
Ми обійшли тюрми і льохи, оглянули тисячі трупів, але наш ум працював на диво ясно, а наші нерви були на диво спокійні.
Так ми шукали чоловіків і синів і сестер і доньок замучених у тюрмах НКВД.
Але як большевики мали другий раз прийти до нас, ми не мусіли вагатися що робити. І, хоча наша земля опливала кров’ю з рук других окупантів, німців, ми не мали іншого вибору, як податися в Німеччину. У великому поході з наших земель у чужину, на захід і щораз більше на захід. Рятуючи останки українського народу недомученого катами. І коли діти наші згинули, ми взяли на руки внуків, отрясли з взуття пил нашої батьківщини і пішли в мандрівку тернистими шляхами еміграції, без дому, захисту і завтра.
Чи Ви тепер розумієте нас, українок, Ви, Жінки Заходу?
Такого листа написала до жінок світу Мати-українка. Тоді, коли над нею, залишками її роду — її онуками і всіми іншими людьми, що жили в таборах висіло мариво насильної репатріяції.
В МІСТІ
В той час, коли табір жив своїм, питомим йому життям, місто і його мешканці жили на свій лад. Еля, Гертруд, Марія бігли до праці, яку виконували з типовою для німок солідністю. Христина, що жила в домі наших «наців», як ми називали сім’ю президента, вчилася мідьориту і разом з тим кохалася у власникові робітні. Її чудові зеленкаві очі були повні сяйва, але її серце, це справжнє серце-мотор, що розганяє кров по тілі, хворіло, і я піклувалась нею. Вона лежала в лікарні діяконісок — це протестантські манахині — і там почалася наша довголітня дружба, хоч між нами було добрих два десятки літ різниці. Вона молодша. Старша панна Берта, що теж жила в нашому домі, давала лекції англійської мови, і її дні були так виповнені, що вже не мала ні години для мене. Але, коли я мала вільний день від праці в таборі, ми йшли на обід до ресторану та їли на картки скромний харч і говорили про життя-
Тоді над містом вставав густий білий порох. Збивали його екскаватори, що вибирали румовище; його вивозили за місто. На Цісарській площі завжди сиділи парами старші люди і приглядалися до горобців, що плюскалися в фонтані, та до дітей, що гралися на стежечках, серед зелені. Так, війна скінчилася, Богу дякувати, і вже можна спокійно доживати віку в цьому тихому, поважному місті.
Звичайно вже западав сутінок, як я верталася з занять в таборі. Я йшла від трамвайної зупинки добрий кусок пішки. Але я не чула ні втоми, ні дороги під ногами. Інколи я присідала на лавці на Шісграбені, та слухала співу пташок. Цей широкий бульвар затінювали старі дерева у їхніх стіп був вал, тепер порослий зеленю. Колись він боронив місто, як і сама назва каже. На весні на ньому цвіли сині весняні квітки, рябіли крокуси своїм біло-жовто-фіялковим мачком і співали вранці і ввечорі шпаки.