На лавці добре було мріяти, або говорити з Христиною чи з кимось з письменницької братії, хто інколи супроводив мене по дорозі з табору.
Але он виступ, тут Шісграбен скручує злегка на ліво, бо наша вулиця врізується в нього парком, у якому розмістився будинок, де ми жили. Завжди й незмінно за вікном бліде обличчя мого чоловіка, що дожидав мене. Побачивши, злегка усміхався і відходив до ґудзика в стіні, яким відчинялася брама. Я проходила довгий сутінний коридор і була вже в кімнаті, була вже вільна від таборового і скитальського життя. Тут був мій дім, тут на мене чекало вірне серце, що ледве несло тягар життя. Ми спільно готовили вечерю, і я розказувала новини з табору і світу. Пилип, мій Філько, переживав їх зі мною.
Але тут теж не було затишку, тут теж вкралася післявоєнна завірюха. Разом з господарями ми турбувалися їхнім життям та ускладненнями. Що ж бо сталося одного дня?
Наш пан президент був дуже милий і ввічливий, старався нам допомогти і на кожному кроці йти назустріч. Допомагав носити й укладати наші речі, потім різати дрова. Навіть допомагав Пилипові палити в нашій малій пічці. Невідомо, чи був він такий ввічливий тоді, коли належав до націвської верхівки. Але одного дня його забрали американці та, як і інших наці, помістили в таборі..
Табір інтернованих містився теж на Ґегінгені, праворуч дороги, якою ми колись ішли до нашого табору. Не була то цегельня, тільки рядки будинків, чистих, гарно відмальованих і ясних. Чоловіки працювали біля будинків і стежок та доріг, всюди було гарно висипано ріню і піском, на грядках цвіли квітки. Люди проходжувались, читали, вправлялись у фізкультурі.
Одне тільки: табір був обведений двома разками дроту, а на воротях була військова стійка.
В тому то таборі опинився пан президент. Пані президентова чи, як ми казали, президентиха дуже зажурилася долею чоловіка. Але не тільки те турбувало її. Може головна її журба — це була небезпека виселення. Американці любили відокремлені будинки в городах, і була велика імовірність, що тепер, коли пана президента забрали, заберуть і будинок. Тож разом з сім’єю президента і ми турбувалися. Знайти хату не легко було, і ми боялися, що разом з сім’єю господарів, і ми швидко станемо бездомні.
Врешті, пан президент, як потім виявилося, не мав кривди в таборі. В неділю, в день відвідин, президентиха прийшла додому всміхнена. Була то русява пані так під сороківку, її волосся завжди гарно уложене, на руках, якими, певно, щойно тепер стала працювати в хаті, було завжди пару діямантових перстенів.
Дуже похожа на матір була й донька, п’ятнадцятилітня панночка, що носила себе й далі згорда, і з нами, чужинцями, не часто зустрічалася. Але тепер обидві вони говорили радо й багато. Так. Бо виявилось, що в таборі, в американському таборі, не те, що в недавньому німецькому концентраку. Інтерновані вільно собі ходять, не мають ніяких занять і обов’язків. На обід сьогодні мали волову печеню з городиною, ванілевий пудінґ з родзинками (можете собі уявити: пудінґ з родзинками!) і справжню каву. Кеннен зі зіх форштелен? — можете собі уявити — повторяла пані з захопленням. Врешті, пана президента оглянув лікар, виявилося, що в нього ревматизм і його зарахували до хворих, він дістає якісь американські ліки, ходить до діятермії і масажу. Можете собі уявити що за табір?
Ми всі відідхнули з полегшою: панові президентові не діється, отже, ніяка кривда. Очевидно поняття табору не в усіх народів і не завжди однакове.
Всеж нас не минула лиха доля. Одного дня господиня дістала повідомлення, що будинок призначено на якесь бюро і що до двох неділь його треба спорожнити. Зачалось, отже шукання хати. Нове обтяження для Пилипа. Людина ця призвичаєна до праці й руху і тепер не проводила днів бездільно. Бували тижні й місяці, що його хвороба примушувала його лежати в ліжку. Але згодом він підносився, його серце дещо відпочило, і він знову брався за дві речі: видавати писання своєї дружини і, згодом, заложення української книгарні. Якщо йде про перше — він видав брошурку «Чоловік та Жінка», що було вже третім накладом тієї популярно-гігієнічної монографійки. Далі він працював при друкуванні книжки вже дещо більшої «Перша поміч і догляд хворого». Багато часу пересиджував у друкарні Сажнина, там, поза великим Ульріх-мюнстером, робив коректу, дискутував зі складачами і самим майстром. Врешті роздобути папір і все потрібне для книжки не було легко.
У вільний від тієї праці час він заходився біля відкриття книгарні. Тут він уже піднайшов собі спільників, так що не все мусів робити сам. Зараз за мостом над Вертахом, ліворуч, коли йти від трамваю до Зоммекасарні ви помічали огрядненьку крамничку, ще навіть без назви. Але в великому виставовому вікні видніла таборова газета «Наші Дні» зараз поруч були газети й журнали, що їх випускали в різних таборах, гуртки або поодинокі особи. Швидко появилися й книжки, що їх надсилали до продажу люди, які привезли з дому запас одної чи другої книжки, якесь видання, чи, вкінці, різні книжки, що вже відлежали свій вік у не одній бібліотечній шафі в наших хатах. Тепер для них і місця не ставало і запотребування на них ніякого. Бо, що знали про життя старі автори, що описували кріпаччину чи теж селянський побут там далеко поза обріями сьогоднішньої дійсности?