Було як спогад про кохання, що збулося, померкло і пірнуло в чорну безодню часу.
ТУТ ПРИСТАНЬ
Наше нове житло відрізнялося від попереднього. Крута і вузька вуличка Філіпіне Вельзер вибігала з малої площі Мартина Лютера та губилася швидко серед крутіжу вуличок центру. Не була то частина, знищена бомбленням, тільки та, що лежала майже на межі й збереглась між залізничним двірцем і Цісарською Площею. Тут уже не було менших домів в городцях, тільки старі вікові будинки, один тісно поруч одного.
Вузьким фронтом з трьома вікнами глядів наш будинок на вулицю і стрімким дахом підносився над чотирма поверхами. Всі житла містилися в глибині будинку, що прямокутником обіймав подвір’я. Такий типовий будинок геранського середньовіччя. Круті дерев’яні сходи скупо освітлювали дошками забиті вікна з малими щілинами — брак шкла. Тяжка дерев’яна брама з різьбами й мосяжним колісцем-калатавкою. Дзвінка не було, немає його, мабуть, і досі. В старовину калатали, тепер усі мають ключі, а чужому — яке діло?
Десь на четвертому поверсі жила сім’я генералихи, як ми окреслювали. Але генералиха то була старша, дуже енергійна і деспотична пані, вдова по генералові. Це «ома», скорочене гросмуттер — бабуня її невістка молода пані, мати чотирьох підростаючих хлопців, зовсім підлягала їй. Чоловіка, як і в інших домах, не було, не вернувся з війни.
Як і з чого, справді, жили люди в ту пору? Ома мала пенсію по чоловікові, пані ходила десь до праці, працював теж найстарший син, інші вчилися. І наймали дві кімнатки нам, чужинцям. Щоб дістатися до них, треба було пройти через вітальню господарів, вийти на ганок, повернути ліворуч і його скриплячими похилими дошками зайти в перше житло. Воно складалося з двох кімнаток, темних, зі скриплячими підлогами і запахом тухлини й старовини. Не було там ніяких пристосувань ані до варення, ані до огрівання, і залізна пічка, що ми привезли з собою з Тельфсу, правила нам за «домашнє огнище». Поодинокі вікна пропускали холод і надвірну вологість.
Але була хата, та ще й в середмісті. І для нас самих.
Все ж житло те не було сприятливе для Пилипа. Високі, круті сходи, що ними спинався декілька разів на день, ставили до серця тяжкі вимоги. І здоровому тяжко було їх побороти не задихнувшись. Холодне приміщення теж некорисно відбивалося на його здоров’ї. Став, отже, швидко й помітно занепадати. Прийшли дні — один гірший за другого. Прийшли ночі повні муки й тривоги: хворий задихався, з трудом ловив повітря, відчиняв вікно, хоч була пізня осінь і старався дістати з нічного неба оживляючого кисню. Його бракувало тканинам тіла, бо серце не змогло розганяти кров і нирки не потрапили видалити отрутні, азотні речовини.
Один ранок застав його в глибокому сні, з головою на столі, розвіяною, вогкою від поту чуприною. Обличчя бліде, під очима набряки, губи скривлені болем, стражданням.
Зачалися три останніх неділі його боротьби в лікарні Серваціюсштіфт.
Здавалося, що після негайних і доцільних засобів його стан поправиться. Навіть обличчя вигладилося і усміхалося ямками на щоках і підборідді. Але коли одного дня він утратив зір, лікар, що просліджував його очі, заявив дружині, що це зловісний знак і щоб не робила собі ніяких надій. Десять літ цей неспожитий організм боровся проти хвороби, що міліметр за міліметром нищила його. Тепер настав край боротьбі.
Спав, дихаючи гучно, зусильно. На шиї товстими, синіми вужами крутилися жили, що їх виповнювала й роздувала кров, якої вже не розганяло серце. Коли задуха прикликувала його до свідомости, підривався і зі страхом взивав помочі:
— Дорога! Рятуй! Я душуся!
Але я не могла нічого допомогти йому, анічогісінько. Я тільки заспокоювала, що це часове, що це наслідок ін’єкцій чи ліків і що воно пройде.
… бачив дитячі літа в Маріямполі, над Дністром.
Перепливали широку річку нераз змагаючись з вирами, що погрожували проковтнути.
… ловили рибу. На такий саморобний гачок, що на нього настромлено черв’яка. На зарінку ватраг риба печеться, настромлена на шпичку. Добра була риба..
Худоба паслася на зарінку. Багато худоби мали маріямпільці. Варто було бачити, як виганяли її вранці, або як верталася з пасовиська. Містечко на горбку, всі ворота відчинені. Окремо чередами — корови, коні, вівці, телята. Але курява була, курява! Увечері кожне з них вбігало в свої ворота. І як вони знали, чиї котрі?
… мама смажила пампушки. О, які добрі пампушки робила мама! Таких я ніколи не їв. Але ми оба з Махтеєм поробили собі довгі шпички і крутилися в мами поза спиною. Хай вона тільки повернеться, щоб одігнатися від одного, другий дзюг шпичкою і, настромивши пампушку, — в сіни!