Великим недоліком моєї «санаторії» було те, що містилася вона майже під землею. Вдень панувало сіряне світло, вночі мляве від оцієї малої жарівки. Вогкість і брак світла дискваліфікували це приміщення як родильний зал, який повинен бути ясний, сухий, теплий і просторий, одним словом якнайкращий. А в нас не було й мови про опалювання! Бетонова підлога з рапатого бетону не давалась добре почистити і від неї тягнуло холодом і сирістю. Вхід до кімнати просто з надвору відкривав її перед болотом, приношеним за ногами.
Та не було іншого виходу. І таке приміщення для пологів було великим здобутком. Тож я кинулась його пристосовувати і обладнувати з таким запалом, як найкращу санаторію.
Світло і тепло — дві найважливіші справи. Першу наладналось тим, що продовжено було шнури з амбулятора і залучено до них лямпи. Вони теж трохи гріли. Але з огріванням було, як у цілій фабриці — трагічно. Тут не те, що не було чим, але не було й як палити. Тож взяли ми з гуртожитку електричну пічку і нею дрібку гріли. Але скільки там того тепла? Було вогко і дуже холодно. Кожна жінка вкривалась кількома коцами, з браку полотен, непідшитими. Ясно, що це, окрім інших заходів, мусіло б спричинити оцю неминучу пологову гарячку.
Борячись з нею я, як кожен лікар, натрапила на праджерело її — акушерку. Стара, товста німка, яка працювала, мабуть, так, як усі старі акушерки світу, бо знала я їх аж надто добре зі Львова. Оце миття рук в мисці, витирання запаскою чи рушником, оце постійне просліджування внутрішнє в часі пологів, чого не роблять тільки кваліфіковані і постійно на клінічній роботі перебуваючі акушерки. Очевидно неминуча гарячка. Не поможе лізоль ні яка там сепсотінктура.
З цією бабою треба було поступати радикально, але обережно. Як усюди так і тут лікар був під контролею акушерки і від його вміння співдіяти з тими потворами залежала і в нас неодна кар’єра і популярність серед публіки. З Куфштайну я знала, згідно з німецькими звичаями, надрядність сестри і акушерки над лікарем. Тож розв’язка питання не була легка, через її складність і тонкість. Частинно я розв’язала його так, що акушерці визначила допоміжну ролю при родах, які я сама вела вцілості. При мені вона милася, просліджувала тільки я. Отже вона дістала тільки те, що повинна була з природи мати: відібрання немовляти і його купіль та туалету. Бачачи мене за операціями, виконаними в таких складних умовинах та з досконалим ефектом, вона зараз же зорієнтувалась, з ким має діло, і скорилась мені — може тільки сповидно. Була ще одна причина, чому тримала зі мною: дирекція хотіла її позбутися. Пішль вважав, що маючи лікаря-гінеколога, він не потребує акушерки. Вияснити йому різницю між обома не вдалося. З фінансового боку йому це повинно було бути байдуже, бож акушерці платила Каса Хворих, і вона згідно з законом мусіла бути при пологах, підписуючи метрику і фігуруючи перед урядом. Тупа, чи лиха голова Пішля не дала собі цього вияснити — так і залишилось це між нами каменем незгоди.
Що залежало мені на акушерці? Позбутись її — було б з гігієнічного боку краще. Але мені йшло про сидження днями і ночами при родячих, що належить безумовно до акушерки, та слідкування за бігом пологів. Далі контакт з Касою Хворих, куди я не належала, — отже, отримування матеріялів для пологів. Були то готові, дуже практично складені пакунки, які одержувала кожна акушерка до кожних пологів. Далі, зв’язок канцелярійний з владою та й мій престиж. Тож я категорично заявила, що акушерка потрібна, і хай вона залишиться.
Дивне було відношення жінок до акушерки. Вона німка, брудна і стара недотепа. Але жінки мали до неї необмежене довір’я. Навіть коли вони не вміли з нею порозумітись, я бачила в їхніх очах повне довір'я до баби. Чим є споконвічні права баби-шептухи чи повитухи і як глибоко в психіці жінки закорінене довір’я до них! А потім: вона була з люду, вправді чужого, але ж з такого села, як і вони. А лікар — щось, чи хтось, чужий. Мені доводилось не раз скреготати зубами з того приводу. Але ж з цілим завзяттям я йшла на бій за здобуття довір’я до себе, ба навіть любови! З часом, мусіло б мені це вдатись. Мене ж завжди любили хворі, якої б не оуло народности, статі, чи чого там. Зокрема жінки.