ТРИВОГИ І НАЛЕТИ
Без тривог не було ні одного дня. Були це останні місяці війни, час якнайбільшого бомбардування Німеччини. У нас до полудня ще було якось спокійно. Що ближче було до полудня, то більша була нервовість усіх. Бо часто вже вранці, чи ще частіше біля десятої чути було виття сирен. Тут не було вже жодних форалярмів[9], ми були близько південного й західнього кордону. Від алярму до налету могли бути хвилини. Хто не пам’ятає цього жалкого виття сирен? Воно сіяло тривогу, алеж мало в собі щось визволяюче. Визволяло нашу нервову напругу, що росла по мірі того, як час ішов, і — визволяло нас від праці. Не лиш у Тельфсі, всюди і всіх. Це була так би мовити приємна сторона цього виття. У Куфштайні, помимо страху, я завжди радо вітала гудок, а ще тоді, коли вкінці шеф дістав приказ пускати персонал з лікарні; тоді я бігла в гори на полудневе прекрасне альпійське сонце і, з лісами та горами разом, я чекала зо страхом, що то буде діятись у долинах, де живуть люди. Під час тривог були мої найкращі проходи зимовими і осінніми альпійськими стежками. Хотілося б тільки, щоб вони відбувалися по обіді, щоб не треба бігти в ліс з порожнім шлунком!
І тут спочатку я йшла в ліс.
Та тут не було моїх знайомих і подруг: моєї панночки — бурхливого потоку, що скакав порогами з гори. Не було лагідних збочів і милих доріжок Дуксу. майже паркової будови гір і лісів. Тут зараз же починались стрімкі збочі Гогемунди. З-під ніг котилось каміння, над головою шуміли сосни. Зразу вдарив наче полудневий запах сосон, розігрітих сонцем на скелястому обриві. Такий він був і таким лишився в моїй уяві назавжди. Було щось пусте і сумне в лісах Гогемундиних збочів, куди я втікала від загрози з неба.
У полудні сонце гріло тепло і світило яскраво. Ловило його і замикало в собі гірське провалля. Творили його біля три тисяч метрів висоти гори обабіч: Гогемунде і Гохедер. З початку їхні збочі були покриті лісом, далі верхів’я у Гохедера ставало полониною, бо тут був північний схил, у Гогемунде це була скеля. Сіра, випалена сонцем, вибита вітрами, розрита посередині глибоким розрізом, що й творить два вершки «Баби», як я потім називала її.
Непривітно-пусті збочі гори, висушені вже з ранньої весни яскравим сонцем, півколом обіймають Тельфс. У дні першої частини лютого вже на більше насвітлених місцях зникав сніг і винурювалось жовте підшиття лісу, на якому прокидався з зимового сну верес. В зимі він спить під снігом. І тоді його чатинка є дуже темно-зелена, майже чорна. Від першого соняшного проміння під кінець січня вона оживає й зачинає зеленіти. Пуп’янки, які мудра рослинка приготовила собі ще восени і що висять на гілках, як маленькі зелені дзвіночки, випростовуються, спершу ясніють, а потім стаються лілово-рожеві, чи червоні. Оце понад снігом рожевіють вони вже з початком лютого і в блискучий ясний полудень співають казку про альпійську весну. Наперекір нічним морозам і, ще не раз, сніговіям. Але вони чують безпомилково весну.
Серед холоду, боротьби, тривоги і всього зла чужини — вони були моїми наймилішими друзями й повірниками. Аж до кінця — до початку липня — я находила їх і завжди приносила їхні гілки до хати. У Пішльовій темній кімнатці вони врешті заговорили про весну. Не було там ні дрібки сонця і вони пробуджені ним вмирали в темноті з туги по сонцю. Їхні ніжні дзбаночки блідли і осипались.
Під час тривоги я виходила в ліс, і там вони стали для мене об’явленням, символом безсмертя природи й перемоги весни. Я любила їх, коли ледве будились, понад берегами снігу, потім коли вистелювали цілі збочі своїм рожевим фіолетом і, вкінці, коли, втікаючи від літа тулились в щілинах Гогемундиних верхів при латках майже вічного снігу.