Та не довго тривали мої походки-втечі. Оце одного з перших днів Пішль заявив мені, що лікар має під час тривоги залишатись у фабриці і що моїм обов’язком є подбати тоді, щоб діти й жінки примістились у сховищі. Декілька днів я й справді ходила туди, головне, коли тривога приходила в мій робочий час. Але ж коли вона траплялась після обіду, коли мене не було на фабриці, я таки втікала в ліс. Та справа на тому не скінчилась, отже ширше про неї.
Давніше, в час тривоги, робітники сходили до сховища. Очевидно чужинці, бо німці старались втекти з фабрики. Кожен знав, що фабрика є першим об’єктом бомблення і що не нині, то завтра прийшлось би згинути під руїнами, всіми зненавидженого заводу.
У перших днях мого перебування на заводі наша дирекція вирішила таке: тому, що тривога буває щораз частіше й довше триває, так що інколи й справді займає цілий день, і праці немає, тож, підчас офіційної тривоги, хай усі залишаються на місцях і працюють. На фабриці діє «люфтшуц»[10], якого службовці сполучені телефоном з найближчим пунктом — для нас була ним лікарня в Цамс. Коли літаки наближатимуться до нас, фабрика подасть свій власний сигнал тривоги. Щойно тоді робітникам бігти в сховища очевидно на фабриці. Нікому не вільно опускати фабрики.
Як виглядало в такому випадку на заводі?
Зачну від нас, бо у других корпусах я не була і не знаю, як поводились робітники.
Ми виробили собі у Пішля дозвіл ще під час форалярму — заповіданого телефоном — зносити дітей до сховища, що було через подвір’я під ткацьким заводом — чотирьоповерховою порожньою скринею. Тут в сирому, темному підвалі порозкладали ми сінники і на них клали дітей тісно одно біля одного, покривши зверху коцами. Мали це зробити сестра і доглядачки, після чого сестра залишалась при дітях у підпалі. Там могли діти залишитись велику частину дня, як довго тривала тривога. Можна собі уявити який вплив на їхнє здоров’я мало таке приміщення.
Мами, як і інші робітники, в той час працювали. Зачинався гудок-виття на тривогу. Всі працюють далі, обидва директори й їхні прислужники стоять на брамах і стережуть, щоб ніхто не кидав праці й заводу. В одній хвилині фабрика подає глухий, жалісний нявкіт — як старий хворий кіт. Це — «фабричний алярм», в хвилину, коли літаки вже над нею! Toді всі з панікою біжать у підвал!
Якби літаки мали скинути бомби, ніхто, навіть з близьких корпусів не потрапив би спастись, якщо підвал загалом потрапив би спасти кого-небудь. Що діялось в ту останню хвилину, важко описати. Прецінь частина людей завжди була ще під голим небом, коли другі збігали по сходах. Що робили матері? Тяжко собі уявити обурення, ненависть, крики та лемент тих жінок. З хвилини алярму вони ні про що не думали, тільки про своїх дітей. Потім бігли знервовані, щоб бути в тому приміщенні, що діти. Були ж сховища й під другими корпусами. Та вони кричали:
— Маємо гинути — так разом з дітьми. Хай ані я, ані воно не залишається живе!
До того долучалися прокльони на адресу Пішля й Гофмана та заводу. Були вони страшні! Тверді, невблаганні й тяжкі, як мужицький кулак, як його доля бідняцька. По-мистецьки кляла Наташа. З-під насуплених брів вона кидала іскри ненависти, а через два ряди білих, грізно вискалених зубів вилітав її колгоспний альт, як грозова буря, як майже біблійні пророцтва… Страшно було слухати оцих блюзнірств і бачити її, як стоячи серед подвір’я з немовлям у наручі простягала його і порожню руку до неба, покритого сталевими птахами заглади і кликала її на всіх нас і на себе з дитям, а головно на зненавиджену фабрику і її директорів.
— Хай вона зараз же тут і в землю западеться оця каторжна фабрика! Хай найтяжчі бомби з землею її зрівняють! Хай сліду не стане з неї і з нас і з оцього Ірода проклятого, цього ката Пішля! — читала голосно тяжким альтом, якби правила якусь макабричну богослужбу. Було страшно слухати, як викликала на всіх нас смерть.
Ми стягали її насилу в підвал, тоді вона припадала до Пішля і, вимахуючи кулаком перед його очима, лаялась страшно, грізно, погано. Разом з нею лаялись і другі жінки, оця мала гістерична Валя з гострим дискантом. Була, як злослива, скажена собака. Другі плакали-гістеризували голосно. Немовлята квилили.
Пішль стояв серед того пекла спокійний і дивився на те широко розкритими очима, зовсім не зворушений дантівською сценою, що її осередньою фігурою був він сам. Найпоганіші слова лайки відбивались від його слабкого усміху: не розумів чужої мови. Може дещо часто повторюване навчився розуміти, та були й перекладачі. Одначе йому було зручніше не розуміти нічого…