Зате німецький Даф полагодив цю справу відразу, коли вона опинилась у руках німецьких робітників
Другий раз я говорила з ним про моє звільнення і санітарну справу на фабриці і що я в тій справі досі зробила, та він зразу ж сказав, що нічого не може порадити.
Для повного образу треба додати: десь на весні прогнали його з посади в Дафі й він скитався по Іннсбруку без заняття. Навіть такий чоловік німцям був невигідний. Та це піднесло його в моїх очах, хоч причини його звільнення я не доходила. Та хіба треба було до цього загалом якоїсь причини? Вона завжди була так, як у большевиків: всілякі статті в роді «кре», чи «сне» тощо. Тут вистачало того, що був чужинцем, і до нього сяк чи так не було довір’я.
Треба сказати, що до тих мужів довір’я Дафу не мали довір’я й наші робітники та майже ніколи до них не зверталися. Бо й так вони нічого не могли вдіяти.
Та вертаймось до наших людей.
Оці два хлопці мешкали вже півприватно, бо в готелі «Цум Ресль», де віддали для них якусь одну, чи дві великі кімнати на гуртожиток. Про той гуртожиток я й потім не раз чула, та мало ним цікавилась, навіть не була там. Отже жили вони, як вільні люди, без оцих гидких «лагерфюрерів» і всіляких доглядачок в роді Пешлихи.
В той час було в Тельфсі вже яких 150 українців (в тому числі й жінки та діти), отже, українська колонія. Вони працювали частинно в Пішля, частинно в фабриці взуття Найнера, потім мало хто в Шіндлера, як от цей інженер придніпрянець Радюк. Більшість — у Шнайдера при будові бункерів. Працювали теж у лісі, при будові чогось замаскованого, що називалось «Шпінфазерлябор», а згідно з словами оцього інженера, це мусіла б бути фабрика чи лабораторія для якихось нових родів озброєнь, що мали зв’язок з атомами, сильними електричними струмами тощо. Найбільше там працювало італійців, що мали в лісі свої бараки. Там теж, близько них, був і український лагер, у двірку, закиненому серед лісу «Ференгоф», де було яких 20 осіб наддніпрянців, що стали теж напливати в міру просунення фронту на захід, та самі лагеризувались з питомим їм умінням достосовуватись до гуртового життя. Дехто працював — жінки по швальнях, яких було кілька в містечку, в ресторанах, чоловіки — де хто міг. По селах у баверів, розсіяні одинцем, чоловіки й жінки працювали як сільські робітники.
Так серед німців поставали українські колонії. Куди б ви не мандрували, ви чули по полях та подвір’ях українську мову й пісню.
Для мене це було щось зовсім нове і несподіване. По куфштайнськім відокремленні й повній національній самоті це був бальзам на мою зболілу, стужену душу. Пам’ятаю, що серед розмови з обома хлопцями й після того я мала сльози зворушення в очах. Потім я йшла вниз дорогою — до молочарні провірити якість молока — і з теплою вдячністю подумала про Тельфс і моє перенесення туди. Куфштайн лежав далеко за мною, і я дивувалась, що могла працювати серед чужих і для них.
За кілька днів якраз цей гурток хлопців улаштовував Шевченківський концерт. І знову треба сказати, що наша фабрика йшла в цій роботі назустріч. Дівчат відпускали з праці на проби, а потім відпустили на концерт харчівню з п’яніном.
Оце розкрились широко брами і вплила ними публіка з-поза фабрики. В пішлівській харчівні жовтоблакитні прапори й портрет Шевченка, килими. На сцені народні строї, рідна пісня й слово. І знову мені було на душі тепло й легко, до сліз ніжно. Оце я віднаходила куток рідного, оце я віднаходила кусок батьківщини. Не на землі, а в людських душах.
Між публікою були знайомі мої і чоловіка, деякі приїзджі з сусідніх околиць, отже в першу чергу з Ляндеку. Був і молодий священик о. Квітун, колишній питомець-відродженець, що якраз робив заходи, щоб стати парохом тельфської громади. Так поставала маленька тельфська Україна, що росла з дня на день в міру розвалу на сході, а потім за американських часів дійшла свого найбільшого розквіту, щоб за французьких — зовсім занепасти.
Та вертаймось до фабрики.
В концерті брали участь головне нефабричні, оці з Ференгофу і з міста. З наших було кілька. Та вони старались сторонитись від цього роду імпрез і праці, і гурток дівчат, що їх вдалось приєднати оцим хлопцям, був малий і робив це без переконання. Це — мала Валя, Катя і ще кілька. Тут зразу скажу, що цей гурток поставив декілька імпрез, головне театральних. «На перші гулі» — тішилось великою популярністю, і була якась нова штука, зліплювана з кількох «видовищ», в якій була протикомуністична тенденція і на кінці появилась поліція в мазепинках, яку публіка прийняла дуже холодно. ‘