Завтра йде до праці і повторюється те саме: вже німецькі робітники приходять до мене з лайкою, як можу хвору жінку посилати на працю. Зігнена в чотири погибелі, плаче. Знімаю. Зараз же по обіді зчиняє в гуртожитку бучу та обидві з Наташею, кидаються одна на одну з кулаками. Не виходять на працю й ревуть на ціле подвір’я. Обох Гофман засуджує на підвал. Наступного дня спокій: обидві сидять у підвалі, але ж окремо, так жадали. Обидві і ненавидять одна одну й між ними постійно приходить до буч. Обидві однакові гістерички.
Кінець-кінцем Поліна не працює. Бо як іде на працю, зараз же скандал, що хворій кажуть робити. Коли вона поза працею — не дає жити нікому в яслах, ні в гуртожитку. Має й до мене жалі: дитині випарений задочок, і я нічого не раджу. З отими випареними задочками ми стали боротись зразу ж. Задочок Поліниної дитини ще був червоний. Жадає скермовання на клініку. Вкінці я й Гофман мусимо погодитись, бо витримати неможливо. Їде вранці до клініки: дитина в подушках, подушки в мереживі — одне чудо. Поліна прибрана, як пані. Три дні її немає (мала дозвіл на пів дня) потім вертається задоволена з рецептою на тальк і віґантоль, що діставала у нас теж. Але заспокоєна на якийсь час. Як кара за прогул — обтягнення з платні. З якої? Поліна вже три місяці на фабриці і ні до родів, ні опісля не працювала.
Директори казяться й скрегочуть зубами. Та жінку з дитиною тримати мусять. Відгрожуються карним лагером. Але якось тільки теоретично. Так живуть усі під Поліниним терором. Нарешті — серед білого дня, в самий полудень заїхала візком, навантажила свої речі й дитину, сказала — прощавайте, маю досить вас і фабрики, йду собі назад до моєї баверки — й поїхала собі поволеньки, тягнучи своє добро. Ніхто не стримував, ніхто не перепиняв. Дівчата тільки сплеснули в долоні, а дирекція — мабуть мовчки — дивилась, як випроваджується усім настогидла Поліна. І не шукали її й не доходили, куди пішла.
Так Поліна викпила собі з законів і цілого режиму та покинула фабрику, чого досі й потім ніхто не потрапив зробити. З її відходом усім стало легше жити й наче б аж ясніше стало на світі.
Дві були дошкульні обставини на заводі — це обмеження рухів і харчування. Після праці, як я вже писала, щойно з недавнього часу дівчата могли виходити й то тільки до 8 год. вечора. Потім фабрику замикали, й виходу не було. Ще гірше було з відвідинами: були дозволені тільки в неділю після полудня. Ціле дополудня й суботу ввечорі чоловіки товпились перед брамою, що була з залізних штахетів, та через оці грати старались побачити своїх жінок, чи радше любок. Тоді по одній і другій стороні цієї загорожі були крики, лайка й хвилювання та вкінці спроби дістатися. Тоді діяли оці всілякі вікна, мури і паркани. Найкраще давала цьому раду Наташа, яку кортіло до хлопця. Та стерегли дівчат їхні власні бригадирші — для українок в одному гуртожитку росіянка, а в другому полька, одинокі екземпляри сусідніх народів, але потрібні дирекції сторожі й слуги. Вони відповідали за лад і виконання приписів. Зі скаргами відносились до лагерфюрера. Дещо про нього.
Яйтнер — прізвище німецьке, але зіталійщене, був південним тірольцем та ще й партійним. Його сухорляве сухітне обличчя з наперед стримлячими зубами й лихі короткозорі очі зразу зробили мені його дуже несимпатичним. До того ж твердий голос і спосіб відношення до дівчат, а разом з ними до мене. До мене завжди зачинав говорити: «гирен зі фрау Вольчук»[14] і просто та твердо вимагав цього або того. Він найчастіше говорив про карні табори і гештапо, він записував всякі промахи й обкрадав дівчат. Обкрадав безсоромно з решток їхньої платні. Приклади:
Коли я прийшла, справа з милом стояла так: два місяці — ні кусника мила. Коли я звернулась до нього, він відповів — так «бецуґшайн»[15] маю, але дістати не годен. Коли зажадала «бецугшайну» і сказала, що дістану — Уряд Здоров’я обіцяв — він сказав, що не дасть, бо всі «бецугшайни» виставлені на його прізвище, й тільки він може їх реалізувати. Не помогла моя інтервенція ніде — усі «бецугшайни» пропадали безвислідно у нього.
Дитяча пудра коштувала в аптеці 50 пфенігів пакуночок. Продавав її дівчатам за 1.20 М. Коли счинили бучу, й ми всі виступили проти цього, викрутився він тим, що це інша, мовляв, упаковка мірою більша. Коротко, ми вирішили купувати собі самі. Те саме з місячковими опасками і кожною дрібницею догляду немовлят. Він зразу ж, від цього мила почавши, став моїм завзятим ворогом. Тож обминала його здалека, а всі справи, які треба було у нього полагодити, перекинула на сестру. Вона мала до нього відношення таке як я, але слабо говорила по-німецьки, й сама була нешкідливо-лагідна, тиха й непорадна, і він не потребував її боятись. За гроші, зароблені на дівчатах, він продовж кількох воєнних літ купив собі будинок близько фабрики.