Але я не могла нічого чути й відчувати. Я була майже мертва. Такий стан мертвоти був і тривав і поглиблювався увесь час мого життя в Тельфсі. Від нього я втекла в благословенний Авґсбург.
Після тривоги я верталась додому. Чи я знаю? Щось їлося в ті часи. Філько десь в ресторані їв, а я не пам’ятаю, де і що я їла тоді. Почалися дні пустки й безробіття. Дні, про які віщим способом говорив мій приятель портьєр.
Роз’яснював їх мій зв’язок з своїми, українцями. Вони знали й довідувались один від одного, де я живу, і приходили до мене за лікарською порадою. Часом приносили під пахою кусок хліба, дрібку крупи, чи картоплі. Пам’ятаю, як я втішилась, коли від Квітуна дістала картоплю. Оце кіло я зварила на залізній пічці, і ми їли, як ласощі.
Один з перших «відкрив» мене оцей інженер Радюк. Його дружина кривавила після викидня, а німецький лікар тижнями казав, що нічого немає, що все є «ґут». Зі значним недокрів’ям вона прийшла до мене, і я виконала на напівтемному горищі вичистку на столі, що кожної хвилини зсувався з східця. Я зробила це на їх обох прохання, хоча їм пропонувала піти до лікарні. Жінка після того зараз же видужала, а в мене піднеслась бадьорість і довір’я до себе й життя.
Жили вони в лагері в магістраті. Я вперше була в такому таборі для бездомних. Я входила туди з здавленим серцем і думкою, що швидко й мені туди прийдеться йти жити.
У великій кімнаті без підлоги в сутінках стояли ряди таких нар, як у Пішля. Вони були втиснені в ніші в стінах. Кожна родина жила в такій ніші. Діти, мішки, картопля. Посередині довгий стіл. При ньому доня моїх господарів, Лідка, малювала пильно. Трирічне дівчатко малювало з справжнім Божим даром. Справді оці малюнки були по-дитячому примітивні, але чого там не було! Цілий світ. Про нього теж дівча розказувало своєю щебетливою зросійщеною мовою своєму старшому братчикові. Батько тішився даром доні. Невже його інженерський дар до рисунків перейшов на доню? — А може то буде колись славна малярка чи поетеса, — думала я, нахиляючись над дитячими ручками, що звинно бігали по папері.
Жінка його була гарна. Чорнява, дрібна з вузьким рівним носиком, що мав угорі малий горбочок. Гарно викроєні уста в постійному усміху. Говорила по-російськи. Мусіла бути жидівкою, кавказкою, може грузинкою, бо з цілого її типу так і випромінювала південна краса. Усе це під драними й сірими лахами радянської жінки. В кутку при електричній лямпці сидів старий бородатий «дєд». Він латав черевики, був шевцем.
Було тут тепло: магістрацький будинок мав центральне огрівання. Людей тих викидали відсіля вже безліч разів. Але вони не давалися. Якже з дітьми на вулицю? А мешкання та ще на чужинецьку родину з трьома дітьми ніхто не хотів наймати. І загалом найти мешкання в Тельфсі було просто неможливо, а ще чужинцям. Хоч я не хотіла приймати ніяких гонорарів від наших людей, а зокрема від них, я все ж мусіла прийняти від нього трохи масла. То був безцінний скарб! Треба знати, що при розчисленні з фабрикою у мене пограбували картки. Не було як жити. Хто не перейшов тих часів, може не розуміє, чим було харчування в ту пору. Не зможе собі уявити склепів у яких не те що нічого, але то нічогісінько не можна було купити. В кількох тільки продавали те, що приділювалося на картки. І за тим стояли черги. Ви викуповували хліб, трішки м’яса й цукру, грудку маргарини, часом трохи квасолі чи крупи й це було все. З цього мала жити сім’я, як у нас згодом зложена з трьох осіб. Не було нічого, чим виповнюється шлунок, бо й картопля була на картки.
Ці обставини з дня на день гіршали. В міру розпаду німецького фронту напливали маси втікачів, сім’ї вояків, до того були великі табори полонених, примусово вивезених, евакуйованих різних фольксдойчів та заприязнених «півнімців» з усіх кінців Европи. Як могла їх прогодувати держава, що сама ніколи не мала вдосталь харчів? А такою була Австрія. У великих містах стан був просто катастрофальний. Уже легше було щось роздобути по менших місцевостях, але виключно через обмін. Такими обмінними засобами були в першу чергу цигарки — тютюн, далі частини одягу і мануфактурні матеріяли. Існував теж де-не-не т. зв. пасок, тобто продаж на чорному ринкові за ціну, яку визначував продавець. Але й цього було обмаль — засекречене і продаване тільки добрим знайомим. Більшість людности, отже, голодувала. Все ж основою життя були ці картки. Вони не тільки управнювали до харчування, але були разом документом, що свідчив про приписання людини до даної місцевости. Зрозуміло отже, як тяжко приходилось жити нам у Тельфсі і яким добром був добуток кількох картоплин, трохи товщу чи куска хліба.