Тяжко мені нині описати, з якою тривогою я наближалась до будки станційного портьєра і як мені здавалось, що всі люди дивляться на мене, і що зловлять мене. Вибігла я з станції та бігла в напрямі магазинів, що стоять на скруті шляху до міста. Ледве добігла: коробка розлетілась і сало почало кусками випадати. Зняла з себе светерок, обвинула ним, зв’язала рукавами і вже відітхнувши з полегшею несла нахідку до хати. Тепер принаймні ніхто не пізнає що в оберемку і крам не розлетиться! В душі танцював радісний сміх і почування великого щастя. Та воно буде повне аж у хаті, як покажу Фількові мій здобуток і розкажу, як то всі штурхали його та лаяли.
Коло Ресля зустрів мене Радюк і запитав, що несу. Сказала, що була в знайомих і дістала трохи картоплі. Тож поміг мені нести — вже був сутінок. Як же я потім не могла дочекатись, щоб він виговорився з Фільком і пішов! Як ділово й поважно говорила, а в собі душила сміх! І як розреготалась потім радісно й щасливо, показуючи приголомшеному мешканцеві горища мою здобич! Мені здається, що я ще ніколи в житті так сильно не тішилась. Стали ми розпаковувати з брудних шматів паперу, обчищати, а потім краяти і смажити на залізній пічці. У сусідів позичили горщик, у пані Шіслінтґ — слоїків та пляшок для зливання смальцю. Робили ми це похапцем знову як злодії, але тішились, тішились! Якомусь швабові[27] певно не буде кривди, коли навіть не помітив, що загубив, а нам, нам проясніло на горищі і здавалось, що соняшний промінь заглянув у його темні стіни. Перша радісна подія від часу виїзду з дому — за декілька днів буде якраз рік з тої пори.
Разом з тим у наші душі вступила якась надія, якась певність, що все таки все якось влаштується. І дивно, так і сталося. Наступного дня Філько обняв посаду. А потім почалась боротьба за дах над головою.
В той час я майже не мала контакту з фабрикою. Маруся перестала приносити дрова, тож ми обмежували палення до мінімуму, спалюючи якісь відпадки, що лежали на горищі. У яслах справи стояли так: Таня мала абсцес під пахою і була сама. До пологів кликала акушерку, яка теж і без того ходила і ординувала жінкам і дітям та відзискала свій авторитет. До окремих випадків Таня кликала лікарів з містечка. Німецький персонал знову став під опіку бетрібсарцта, що раз на тиждень-два приїздив своїм автом з Іннсбруку. Катю, як молодшу повернули назад за ткацький станок, залишаючи тільки Улю. Коли вони обидві з сестрою запротестували, їм заявили, що мусять справитись, бо інакше віддадуть їх ґештапові і до карних таборів.
Знову повернулася гнійна інфекція, вмирання немовлят, гарячкування і навіть смерть жінок. І так було до кінця. На щастя, той кінець був не за горами.
Хату показав Фількові громадський секретар за добру пайку цигарок, тобто тільки сказав, де є. А разом з тим, повідомив, що власниці хати — дуже погані жінки, що вони нікого не хочуть прйняти і всі розпорядження влади проти них безсилі.
Сестер Найнер було три. Всі три старі дівчата, наймолодша мала 80 літ. Коли уявити собі трикутник, то на одному куті був костел, на другому парохія, а на третьому їхня хата. Це все тісно одне біля одного, бо в тірольських долинах дуже тісно. Оце тепер треба було шукати способу добутись до затверділого серця оцих милих жіночок! Знайшов його Філько через о. Квітуна й німецького пароха, який розповів їм зворушливу історію про бездомних людей і війну та наказав їм в ім’я Боже прийняти чужинців до хати. Алеж бо й справді Божа воля! Оце якийсь їхній родич лежав хворий в лікарні та переказав їм, що снилось йому, що вони не доступлять спасіння і він з ними, як не приймуть чужинців у дім. Очевидно це рішило нашу долю.
Коли Господь надихнув наших Найнерок, то ніяка сила не могла надихнути пана бургомістра. Опирався на своєму, жадав, щоб виїхали з Тельфсу. Люди казали, що це діяння Пішля. Ми перші, проти яких так завзявся. Був же закон, що там, де хто працює, має право жити. Причиною такої упертості бургомістра була його ненависть до фірми Шнайдер, про що буде згодом. Прийшли найбільше хвилюючі дні, останні дні нашого перебування в службовому мешканні. І тут знову несподіванка і надзвичайна подія. Якраз завтра кінчиться термін, а ми не маємо куди йти. Оце входить до мене Шайрінґ та заявляє, що завтра вранці я повинна звільнити помешкання. На те встає штабовий капітан, що якраз був у мене і вислухав мою справу й питається: чи маю сам іти до вашого шефа, чи ви заявите йому від мого імени, що пані д-р не може піти завтра, а в суботу (за два дні)? Шайрінґ змішався і пішов, та за хвилину повернувся зі згодою дирекції.