Якби не те, Пішль викинув би був нас ще того дня на вулицю. Ходив капітан і просив місцевого військового команданта, щоб нам допоміг, та той теж нічого не вдіяв, мабуть не старався.
З цим капітаном була теж дивна справа. Відкіля він у мене взявся? Дивно подумати: д-р Чермак, шеф Відділу Здоров’я, що примусив мене так поневірятися, тепер посилає цю людину до мене як «першоклясного фахівця» з проханням лікувати його дружину. І боліло і зворушувало мене таке. Тож все таки вони оцінювали мене. Може мали трохи сумління ці гітлерівські прислужники?
Оце цього фахівця вишукують на горищі без прав і завтра — на вулиці. Не помогла Фількові і прихильність місцевої поліції, старого, сивого цісарського коменданта, з яким він познайомився. Там мабуть порадили, щоб їхати до ляндрата[28] в Іннсбруку. Тож у п’ятницю ми були в Іннсбруку і вже від ляндрата Філько дістав наказ, щоб нас залишили в Тельфсі. Потім прийшла хвилююча субота. Вранці я взяла скриню з моїми квітами та понесла їх на нове житло. Та тут же на порозі застали мене господині і заявили, що хвилину тому був секретар і до нашої кімнати дав німку вчительку.
Потім я була в хаті і пакувалась. Швидко скидаючи все разом, забиваючи скрині цвяхами. Філько побіг щось зарадити, десь по заступництво ксьондза і до секретаря. За той час я відгризалась від оцієї собаки Шайрінга, що вже у 9 год. вскочив до хати і лайливими словами став проганяти мене на вулицю. Скінчилось тим, що таки біля полудня він прийшов ще раз з Гофманом і, найобразливішими словами лаючи, витягнув мої речі та скинув їх на горище, а хату перед носом у мене замкнув на ключ.
Так оце я сиділа на подвір’ї на моїх клунках, яскраве сонце огрівало й освітлювало мене, але в душі мені було чорно й тяжко. Сцену бачили німці, що жили в домі й фабричний персонал і обурювалися нею. Оце вже я була безробітна й на вулиці.
Ротенштайнерові оповідання ожили й здійснилися.
У СТАРИХ
Все ж старі не тільки що прийняли вчительку в хату, але й нас. Учительку перенесли до своєї кімнати, а ми таки дістали ту, яку найняли. Вчителька була з Галь, а тому що Тельфський учитель мав іти до фольксштурму[29], вона приїхала його заступати. Та довго це не тривало. Вчителька була теж старшою дівчиною — біля п’ятдесяти років, і таким способом побільшувала контингент «дівиць» у хаті.
Досить, що під вечір ми все таки опинились під дахом. Яка то була хата, який дах!
Тельфс має вигляд латинської літери L, коротша частина — це містечко з його готелями, довша частина — це вздовж потоку фабричні будинки. Отже з цієї довшої частини ми прийшли на коротшу, недалеко «центру» і головної вулиці. Повище оцього коротшого рамени букви L бігла рівнобіжна до нього вузька й постійно забруджена Кірхенгассе — вулиця церковна. Минувши кілька домів, вона доходила до невеличкого горба, на якому стояв костел, і входила між парохію і наш дім. Далі вже були поля. І поміж ними бігла вона широкою дорогою до лісу де будували оцей шпінфазерлябор. Понад усім бовваніла Баба-Гогемунда. Вона виглядала так близько, що костельна вежа наче б була наклеєна на чорний, рідкий сосновий ліс, що росте на горбах її підніжжя.
Наша хата — стара, одноповерхова, мурована. Такий прямокутний будинок, трохи похожий на наші, та не з таким гострим дахом як інші баварські, готичні. Від півдня з малого подвір’я були постійно замкнені двері, біля них зараз брама в стайню і друга брама до стодоли. Внизу хата має світлицю — ді штубе, — де й спали сестри: найстарша Колетта і наймолодша Ліна. Постіль, стіл, лавка в кутку, машина до шиття і велика кахлева піч. Багато святих образів, малі вікна, слабе світло. Запах цвілі й старовини. Праворуч був вхід до стайні, де стоїть латаста чорнява «бинька», така призвичаєна до господинь, як і в нас самітні корови. Великими очима розглядає чужих, нюшить. Їй теж темнаво.
Ззаду кухня, пральня і якісь дві комірчини. Вихідник в хаті, але без води. Дерев’яними скрипучими сходами вихід на поверх. Там до фасаду дві кімнати, одна над світлицею, що править за Лінин магазин, як згодом пізнаю, і друга гарно уряджена і розмірно ясна — Маріїна кімната. Ззаду за ними з входом з коридорчика було ще три кімнати — ліворуч Маріїна спальня, повна старого граття і лахміття, і зовсім ззаду наша — довга й вузька, як кишка, через цілу ліву частину хати. Праворуч була ще темна й без вікна кімната, де теж повно лахміття і старих меблів, і за нею вихідник. Коридорик вибігав на малий дерев’яний ганок. Поверх такий низький, що чоловік легко досягає простягненою рукою до ганку. Всюди порох, повно старого лахміття, старих меблів і святих образів. Немов у музеї. Усюди темнаво, бо вікна малі й некорисне положення хати до півдня й півночі, через що північна частина, яку заступає Гогемунда, зовсім мало має сонця, а південну знову затуляє вища на два поверхи парохія. Та й відкіля взяти сонця, коли зараз же поза Інном стремить-бовваніє масив Гохедера? Обидві гори так близько одна до одної, що долина лишається певно не ширша за яких 3–4 кілометри. Здавалось мені завжди, що обидві ці гори стремлять як зуби велетенських кліщів: тільки здавить рамена якась потужна рука, і зуби клацнуть і розчавлять людські житла, а з ними й нас. До самого кінця не залишало мене почування тісноти, величезного, темного гніту й ваги. Це мабуть величезний і преважкий альпдрук[30] — як його називають німці. Тиск гір відчувається в глибоких, тісних долинах, у гірських кітловинах. У нашій кімнаті темно й дуже холодно. Електрика в домі є, але в цій кімнаті немає. Кімната належала колись братові. Покійний був професор-катехит і жив тут на горі, ніколи не світив і не палив у хаті, бо вечорами сидів у сестер у світлиці, а на гору ходив спати. Та вже минуло з двадцять літ, як він помер. З тієї пори його хата була наче релігійний музей, нерухана. Каплички, ікони, хрести, примітивні образи в яскравих кольорах з широкими золоченими рамами. Під усіми стінами стояли комоди, тримудки з оцими святощами. Тільки під внутрішньою стіною два дерев’яні тапчани з сінниками, випханими кукурудзяною соломою, прикритою якимись брудними матрацами. Стіни темні. Вікон аж троє, з того двоє до півночі ще й закриті гіллям старої груші. Вікна зовсім не прилягають, у щілини всюди можна просунути руку. Перше моє враження: втікати. Але куди, але ж куди?! Сідаємо при свічці та журимось. Дуже холодно; справді в хаті є цегляна піч, але господиня заявляє, що в ній недопалився б, хочби мав цілий ліс, що росте на Гогемунді. Все ж розпаковуємо хоч постіль та якось влазимо до занадто вихололих за довгі роки ліжок. Накриваємося як можемо, але дзвонимо зубами. Через вікна віє альпійська ніч. Іскряться зорі.
29
Народня бригада — чоловіки, які досі не належали до війська і яких під кінець війни покликали