Потім ще одне свято, велике свято. За сорок сигарок слюсар зробив пічку на два горщики. Спалахнув перший огонь, швидко по хаті розійшлось миле тепло. Щойно тепер це була хата! Щойно вогонь, ватра робить людину людиною. Заклекотів горщик з картоплею і чайник з водою, в хаті було ясно й тепло, і ми тішились. Оце ми вибороли собі свій куток, свою хату. Правда: боротись треба було з старими — за все. Але Філько вмів завжди з ними поговорити, коли треба одну і другу поцілувати в руку, що дуже зворушує непривичних до того німок, пожалітись м’яко й мило усміхнутись, де треба допомогти в господарстві, чи то дров нарубати, чи води принести, чи що направити. От так і «оплутував» старих, як я казала. Коли що треба було, я посилала його «оплутувати». Бо з старими завжди була нелегка справа, і тяжко їм було звикнути до новин у хаті, яка вже сотню літ стояла така, як до нашої появи в ній.
В хаті було сутінно й сонця там ніколи не було. Згодом, влітку через полудневе віконечко прокрадалось опівдні з-за Едера декілька промінчиків. Тірольці казали, що так добре, бо літом дуже гаряче, тож в такій хаті найкраще жити. Мої квіти і тут ниділи без сонця. Все ж світла мали більше, як у Пішля. Про них пішла навіть легенда в селі, мовляв, приїхали чужинці, що з хати не привезли нічого, тільки кошик квітів. Легенда зворушувала, і її сприймали люди так, як її переказували всюди уста селянина.
Швидко з «захристії» квіти вийшли на ганок, хоч і він був до півночі, а потім уже на город. На мій город! Все ж тельфської зими більшості з них не довелось пережити… Швидко Філько оплутав старих на харчі: стали давати нам денно півлітри не зовсім збираного молока і двоє яєць тижнево. І знову великий успіх — кава з молоком і якесь одно-друге яйце до тіста. Цей успіх здавався нам величезним!
Снідання я варила. Перші тижні ми майже голодували через брак хліба. Потім Філько нав’язав собі зв’язок з пекарем через робітників при своєму бункері і за цигарки став докуповувати хліб. Стало легше жити. Товщу стільки — що було на картку, тож хліб здебільша був пісний. Обідали в ресторані, там була якась юшка і п’ятдесят грамів м'яса, та до того ложка картофельсалат[31] — холодна картопля полита кислуватою підливою. Вона дуже обридла Фількові, я їла її радо. І як було не їсти постійно голодному? Після такого обіду вставати було легко. Чи були голодні? Мабуть ні, бо обід їли завжди під час алярмів, перед ними, чи після них, і тоді не знали, що й скільки з’їдаємо. І дослухатись до голоду не було часу, коли треба було втікати з містечка. Де хто: до бункерів, до лісу, до пивниці. Або й нікуди.
Вечеряти я завжди варила дома. Це була найважливіша їжа за цілий день. Було трохи картоплі, часом муки, чи крупів. Філько купив у сусіда квасолі і кукурудзяного борошна. Від старих я навчилася робити коржики й млинці. Перші вимагали багато жиру, а ми дивились на кожну його ложку, хоч тоді зарятувала мене здобич-нахідка. Алеж вичерпувалась вона швидко!
Чого тільки не заощаджували?! Цукор, хліб, борошно. Усього їли трохи. Навіть картоплю, хоч її Філько роздобув десь у Пфафенгофені, п’ятдесят кілограмів, їли обережно. Якраз вистачило до кінця. Перед від’їздом з’їли останню, журячись, відкіля взяти: нової ще не було, а старої ніде дістати.
Он як стали пливти будні пані Волчук:
Вранці, ще поки чоловік встав, вона прокидалась і варила снідання. Спершу розпалювала пічку, потім як уже стало тепліше, варила на електричній плитці. Після снідання, коли пан Волчук ішов «до праці» з шматком хліба з смальцем у торбі — пані Волчук прибирала хату. Дощана стара підлога була повна заскалень і щілин і до того дуже велика. Прибираючи хату, розмовляла з павуками та обіцяла їм не чіпати їхніх сіток в обмін за їхню співпрацю при охороні від мух. Врешті, мали вони тут давні права і їх вона бажала шанувати. Не довго тривала розмова з павуками: сирени кінчили її дуже швидко й радикально. Тоді — залежно від свого передчуття або сиділа у хаті зіщулившись та наслуховувала шуму літаків, або бігла до лісу, звичайно вже під літаками. Були то хвилюючі десять хвилин, заки добігла до каплички під лісом. Аж тут здавалось їй, що вже безпечна. Очевидно то було уявлення, бо під час бомбардування великий обшир довкруги закидали бомби та засипали його відламки металу й палаючі частини фосфорових бомб. Все ж вона не хотіла йти до бункеру, помимо безумовної безпеки там. Надто шкода було сонця й пречистого повітря. Та й не зносила вона сидження в темноті й вогкості підземелля.