Десь пізно пополудні верталася з лісу і тоді варила, чи робила які інші домашні роботи. Часом пані Волчук ішла за чимось до міста, або до неї приходили хворі. Порожні, глухі були ці дні й сірі, як Іннові води. Єдиним їхнім здобутком була наука англійської мови. Сидячи десь у якійсь ямці в лісі, вона держала в руці посібник англійської мови й старалася вчитися. Воно й вдавалося тоді, як голова не була надто стривожена чи зайнята очікуванням бомбардування.
ЛЮДИ В ТЕЛЬФСІ
Були там наші старі та інші німці. Інші цікавили мене менше, а старими я таки цікавилась і мушу сказати, що полюбила їх. Хоч які були скупі й як неприхильно про них люди говорили. Але у них ми, чужинці, найшли куток і селянську привітність, нічим не затьмарену привітність людини до людини. Що до інших — їх я стрічала мало. В склепах, ресторанах люди були тверді, непривітні й похмурі. Може війна робила їх такими. І була фабрика Пішля з цілим чуттєвим комплексом. Мені боліло від неї. Нерадо я проходила повз неї. Я старалась забути, що існує вона, але нічого не могло допомогти мені в цьому. І цей біль, ці чуттєві комплекси тримали мене в постійнім пригнобленні, напрузі, в постійній депресії. Люди там потребували мене. Але я йшла до лісу, і дні мої були повні болючої пустки. Я до кінця не знала, чи не треба мені було таки залишитись там хоч безкоштовно й проти волі всіх, що мене не хотіли. Що я робила, що я не думала — між мною й фабрикою тягнулись постійно тяжкі пута, які боліли мені.
І були наші люди. Оця тельфська громада. Тепер я належала до них. Інстинктивно я стала шукати їх. Я була дуже самітня. Філько цілий день був при своєму магазині. Приїхав потім Роман, але від того не стало легше. Все одно я була цілі дні сама з собою. Самітно я мандрувала горами, блукала лісами й полями, інколи цілими днями, покинувши хату вранці. З моєю давлячою пусткою я скиталась по гірських схилах і, припавши до сухої землі, я не вміла навіть скаржитись. Але мене давило й гнобило й смоктало…
Дещо про наших людей. В парохії жило священиче подружжя Квітуни. З ними ми інколи бігли до лісу під час сполоху. Молоді. Він чорнявий, на чолі завжди виразка — його шкіра не зносила сонця. Вона — мала, худа, нервова. У Ґрацу пережила декілька налетів, і це зробило її надто боязкою. Вранці, не чекаючи сирени, вона одягалась і бігла в ліс. Її очі були завжди повні жаху й бігали нервово. Вдачею її чоловік не підходив їй — був повільний, отяжілий, сонний. По дорозі завжди лаялись: вона лаяла його, що не хоче вставати, що не поспішає до лісу і т. д. Він відповідав ліниво кількома словами, і це її ще більше дратувало. В лісі вона не переставала цикотіти й уїдати на всіх і на все, а найбільше на нього. Я навіть не розбирала, за що. За його лінивство, нерухливість, байдужість? Він лягав десь оподалік і засипляв сном праведних. І тоді вона скаржилася, що він так просипляє ціле життя. Він оженився з дочкою багача, що мав її одиначку та десятки моргів ґрунту. Мав добру парохію й не господарив: усе робив її батько такий «панє вуйцє», як ми його називали. Очевидно селянськими руками. Була між ними одна дуже мила людина, її мати. Селянка в хустині й чоботях та сірому одязі. Навіть під час небезпеки не йшла до лісу, а лишалась у хаті. Прибирала тоді хату, сходи, коридор, варила. Коли тривога тривала довше, несла дітям їсти в ліс. Як статечна, порядна господиня. Мала більше тридцяти років, до міри струнка й з спокійним обличчям. Ніколи не втручалась до розмов. Коли була в лісі, не сиділа даром: завжди збирала ріща, збирала шишки. Так діловито, як жнуть збіжжя, чи садять картоплю у себе дома. На її спокійному обличчі було завжди погідне скупчення й гармонія. Я полюбила й шанувала її. Сам священик казав, що вона одинока з них, що працює. Тесть теж спить цілий день.
Їхали вони здому фірами. Десь мали ще коні в горах у селян. На фірах було всякого добра. Пані лікувалась у мене спочатку. Потім перестала, маю враження. що перейшла до лікаря, який жив у недалекому Рієці. Шептали про нього наші, що він фольксдойч, жонатий з полькою. Як-не-як, дістав дозвіл на вільну практику в Рієці, чого ніхто з нас чужинців не міг доборотися.
Тут власне мушу згадати про цю справу. Отже нам, чужинцям, не вільно було практикувати в Австрії, а головне в Тіролі. Дозвіл, який ми мали чи могли мати з міністерства в Берліні, не управнював до практики в Тіролі. Він був екстериторіяльний і оборонявся від чужих лікарів, навіть як ними були німці. Тож ми, чужинці, могли працювати тільки в установах, а приватно ні. Рецепт не вільно було писати. Тож і є причина, що я не ординувала в Тельфсі. Неофіційно приходили до мене наші люди, і їм я писала рецепти, аптеки видавали ліки або ні, як їм хотілось, але ніхто не протидіяв тому.