Місце, де я ходила ховатись від небезпеки, було приємне. На підніжжі Гогемунда була поморщена, і так спадала в долину Інну. Це оці моренові зсиписька, що їх з часом покрив сосновий ліс і мій улюблений верес. На одному горбку я вишукала ямку між двома вищими горбками, закриту з боку містечка схилом, а довкола лісом. Здавалось, що там безпечно — одна з ілюзій — і в тій ямці я сиділа, вигрівалась на сонці й училась англійської мови. Брала я туди з собою оце подружжя. Та з часом вони мені так набридли, що я залишила їм ямку і забралась далі в ліс. Найчастіше я мандрувала далі до кринички, що пречистою, холодною водою била зпід каміння серед лісу. Це моя «криничка спокою». Плеще вона і дзюркотить джерелом на краю пустої доріжки, висипаної білим каменем. Його розпекло горяче сонце. Оце біжить вона від каплички й костела та в ліс. Телеграфні стовпи, вітер від Гогемунди і потік співають своїх пісень. Над порожнім камінним руслом пахне жереб широко, вільно. Пахне мандрівкою, верхами й вітром, що гуляє на висотах. Пахне так відсвіжливо, помаранчево, тепло.
І сосни. Низькі, нерівно-креслаті. Їм вітри стесали пласкі вершки й сніги придавили їх гілля до низу. Пахнуть тугою й пусткою полудня, пахнуть сном римських доріг, що дрімають у жарі сонця.
Між двома сосонками — лавка. Праворуч плеще криничка. На цій лавці я часто відпочивала, втікаючи від хижих літаків. Тут ставало затишно й безпечно, тут у Гогемундиному гирлі. Криничка освіжувала й плескала примирливо і гора наче б казала:
— Ні, ні! Не бійтесь діти. Притуліться до мене, сховайтесь у складках моїх узбічч, нічого вам не станеться, захищу..
Тож присівши на лавці, я дивилась на тополі, що біжать у два рівні ряди рівною тятивою через Іннову долину. На мачок розсипаних сіл, що біліє й червоніє під лісами. Соковита зелень Едерового лісу, пісок і каміння Гогемунди. Великі ночви між ними обома, з Інном як рискою на дні.
І дороги. Спинаються гадюкою по збочах аж по Бухен, зеленіючий луками, і Мезерн, що біліє стрілчастою вежичкою костела там на своїй тисячметровій висоті.
Дороги на схід і на захід, і рейки, що протяли долину між Едером і Гогемундою наче гострим, сталевим ножем. Разом з Інном поділили її на дві нерівні частини, що їм не зійтись уже ніколи.
Десь, недалеко ревли вибухи бомб, що виривали оці рейки, руйнували дороги.
Але біля кринички царив сон і тиша. Тільки пахло жеребом і сосною й спекою. Пахло вітром і пусткою гір.
Під вечір, коли вже покінчилися тривоги й небезпека змаліла — поночі не було звичайно налетів — я верталася з лісу.
Проходячи попри будинок парохії, я сходила нижче костела і ставала перед віконцем Траченчихи, щоб з нею, а ще більше з ним поговорити трохи. Він був як завжди і всім казав, інженер. Працював монтером. Людина бліда, худа, хвора на туберкульозу. Свідомий балакун і політик, як рідко хто з радянських людей Визнавався в усім, цитував цифри американської продукції так само, як радянської. Подавав завжди вістки з радіо, часто несправжні, як потім з’ясовувалось. Вона мала батьків у Філадельфії і мріяла про виїзд туди. В малесенькій кімнатці жили вони так, що тяжке було розуміти, як поміщаються: ліжко над ліжком, речі під ліжком. Перед ліжком скриня, що правила за стіл. На ній кравецька машина жінки. Пів дня вона працювала в кравецькій, а другу половину — шила приватно. За харчі. Поводилось їм добре, працювали обоє й заробляли те; чого ми не мали: їжу. Жінка дуже нервова з неврозом серця. Синка мали більш десятилітнього, що був інтелігентний і спритний, помагав носити й роздобувати харчі, а найбільше бився на вулиці з німецькими хлопцями. Можна сказати сміло, що Траченки були найсвідомішою наддніпрянською родиною е Тельфсі. Говорили виключно по-українськи, коли інші в той час говорили і між собою по-російськи. В містечку жили дві сім’ї з галицької інтелігенції, з якими ми ближче познайомились. Це інженер Плавець з родиною, шеф Філька і його дружина, моя пацієнтка зі Львова, при пологах якої я була в клініці, та родина Мітельських — жінка була теж моєю пацієнткою з дому. Перші жили на вулиці, що вела до мосту, і замучувались вихованням дуже норовистого хлопчика. Другі жили в Ресля в партеровій кімнаті, мали словацьке підданство, повні скрині добра, як люди шептали, якісь образи, забрані з музеїв, якісь рідкісні видання з бібліотек. Він постійно вихвалявся своєю проробленою політичною кар’єрою за поляків, отже — організацією, Березою. Політикував пасивно теж і по розвалі, не стараючись чомусь вийти на світло. Мали доню. Він був «закохався» в… Фількові та на кінці погнівались. До них можна було зайти на радіоновини, бо під ліжком мали мале радіо, що надавало дискретно і тихцем. За німців за слухання закордонного радіо загрожувала смерть. Та він слухав, разом з ним ціла група людей, і між ними їхній постійний приятель поляк, що завжди тримався українського товариства. Поляк цей «працював» разом з Фільком, але ми не мали до нього довір’я. Говорив по-українському, покинув край, втікаючи від большевиків. Я мала враження, що він робить розвідку про українців на користь поляків чи німців. Оці з Ресля говорили з ним по-польському, хоч він говорив по-українському. Я не заходила туди майже ніколи. Вже швидше — Філько по радіоновини. Правда, були ще інші громадяни. Вони гніздились по домах селян, це ті два студенти, що перші зустріли мене, це були дівчата, наддніпрянки, що працювали по готелях і ресторанах чи в кравецьких. І другі, яких я загалом не знала, робітники у кравців, пекарів чи деінде. Українську мову чули ви всюди й завжди, а ввечері часто залітав з вулиці тужний спів. Десь за хатами зустрічались хлопці з дівчатами, як колись дома…