Виселок майже щодня більшав, хоч нової роботи й не було і стару припинювано. Українці напливали, так, що безпосередньо перед розвалом і потім було їх доволі багато.
Були ще «замісцеві» з Пфафенгофену і з Ріецу. У Пфафенгофені дві родини: одного теолога, що працював у шевській фабриці, вбиваючи в підошви цвяхи, і ще інженера волиняка. Перший, молодий, червонощокий чоловік, жонатий, якого жінка теж їздила з візочком і усміхалась. Мав теж матір, що в’янула з туги по батьківщині, й сестру. Сестра гарна й мила, працювала у чоловічого кравця теж у Пфафенгофені. Родина ця — з дому мої пацієнти — помітна своїм мешканням. Жили високо на полонині під Едером у т. зв. Гелю. Було це велике дворище якогось наці-бавера, що купив його за 10 тисяч по жидах. Безкраї полонини, ліс, поле просто частина Едера. Будинок великий, кільканадцять кімнат, які замешкував сам, відступаючи їм дві кімнати в партері. В хаті було затишно й по-українському, їхали вони теж фірами. Вид мали такий чудовий вже на верхів’я Гогемунди, що я приходила часом до них любуватись ним. Незрівняної краси положення високо на горі. Понад селами й містечком. Залізний міст виглядав від них як стрічка. Коли його бомбили, то літаки були нижче їхнього дому, завислі над долиною.
У волиняків, що жили нижче в готелі Губертус, я не була, вони були теж моїми пацієнтами і приходили до мене. У Ріецу жив і ординував українець лікар, пристійний дещо шпакуватий чоловік, що ставився до мене завжди з пошаною і посилав мені гінекологічні випадки. Жило там теж доволі чужинецької аристократії: мадярські й балтійські біженці, про що мені розказували потім після розвалу. Правда, була ще в Тельфсі одна сім’я, якої жінки звертали на себе загальну увагу яскравим малюнком губ, пляжовим веселим одягом і російською мовою. Чоловік не молодий, стрункий, в окулярах завжди елегантно одягнений. Серед усієї робітничої збиранини вони робили враження туристів з давньої російської інтелігенції, що приїхала до Европи для розваги, й треба сказати, що цей світ їх бавив. Поводились як купелеві гості і подекуди навіть було приємно дивитись, як панночка викидає в бігу зручні ніжки і кокетує цілий світ. Тільки ж були вони колишні українці. Виемігрували як руські, прийняли мадярське підданство і пан носив мадярську трикольорову емблему в кляпці. Поки були німці, добре було бути «фербіндетер»[32], потім стало прикріше… Чим себе почували? Панночка, з якою познайомились наші хлопці, казала, що нічим і що вони бідні. З українцями говорили по-українському, з іншими по-російському, з мадярами по-мадярському.
Усе це людське збіговище опинилося в малому «флєку», і було дивно, де вони на мапі його відшукали. Оцю справжню точку, що ледве вміщувалась між Едером і Гогемундою. Усі вони були, безумовно цікаві, й якби час, варто було б послухати їхніх історій, а головне причину втечі зі сходу. Кожен розказував про свою батьківщину, хто своєю мовою, хто, як балтійці, ламаною німецькою. З балтійців була оця литовська родина, що жила в Шіслінггавзі, у них большевики заслали й повбивали рідних, бо були куркулями. Родина з усіх мір цікава своїм типом і поведінкою. Це були нордійці, ясноволосі, він високий і дуже спокійний. Нагадував Ісака з Гамсунового «Благословення Землі». Так само статечно й розважно йшов на столярську працю, як колись на свої тисячі гектарів. Жінка була дуже гарна, тонконоса з рівними північними рисами й усміхом, що нагадував зимові казки півночі. Веселі й рухливі дітиська, теж троє, як у Радюків, бавились завжди весело на горищі, сходах і подвір’ї Шіслінггавзу, і жебоніли своєю дивною, на жодну непохожою, мовою. З ними ми говорили по-словянському, вони по-російському, ми по-українському. «Бабушка» допомагала господарити й виховувати дітей та бігала з ними до бункеру. Була ще одна литовська родина, що жила на дворі Шіндлера в лісі під Гогемундою. Під час прогулянки я познайомилась з жінкою, сидячи біля моєї «Печерської Лаври» — церковці, про яку ще згадаю, з цибулястими банями, що стояла на прекрасному горбі, якого збочі, як коло Лаври покривав сад, а внизу вився Інн. Там було чудово, в тій Шіндлерівській посілості. Сидячи під розлогим каштаном я слухала про життя на Литві за большевиків і про всі пригоди, які знала і з дому. Та вражала більша відсталість і разом з тим ще гірші відносини. Оповідання про старовірів, які служили режимові, як донощики і провокатори, були темні й відразливі. Нагадували подекуди повісті Мережковського про цілу цю темінь глибокої, північної Росії. Ще більше вражали ці оповідання під сонцем, що своїм травневим теплом заливало покриті снігом гори, а тут унизу дозволяло бузкам розливати ніжні пахощі. Великі добірні китиці їх ніс служник до престолу Матері Божої в оцій каплиці, під якою ми думали про наші батьківщини й недолю наших народів. На свічах лапатих каштанів бреніли бджоли, а соснові ліси пахли широко й тужливо пахощами півдня. Литовські й німецькі робітничі діти грались на подвір’ї й балакали кожне своєю мовою.