На фабриках оці наші Каті й Марусі мотали довгі нитки на шпулі й снували їх на ткацьких варстатах, проклинаючи неволю та з тугою згадуючи колгоспні дні на батьківщині. Чи не хотіли признати чи й справді було їм вже й там добре, бо ж, всетаки жили вони там на волі й були людьми. Вже новими, совітськими молодими.
Тут, в цьому розділі містимось і ми в вужчому значенні, тобто мій чоловік Пилип Волчук, я і наш син Роман. Справді про всі ці три персонажі часто говориться проте для ясного образу треба ще деяких відомостей про них.
Пилип, якого називаємо Філько, примандрував до Тельфсу разом з дружиною і разом з нею, як знаємо, переживав події в фабриці Пішля і потім ми зустрінемо його в третій частині нашої книжки на позиції «політика» на тельфському загумінку.
На ділі він умів краще достосовуватися до тих воєнних обставин, як його дружина. Сам він вийшов з дрібноміщанської сім’ї в містечку Маріямпіль біля Галича і пройшов тяжку школу життя. Вже малим хлопцем він пробивається крізь нетрі життя сам, без нічиєї допомоги й пройшовши молодечі роки на чорних і тяжких працях для заробітку, він кінчить школи і стає спершу вчителем. Учителює на селах Жовківщини. Згодом покидає це звання і вступає на студії агрономії в Кракові — двері львівського університету були для нього зачинені, бо брав участь у боротьбі за український університет. Покінчивши студії, він йде на посаду меліораційного інженера в маєтку графа Потоцького в Ланцуті, Перемиського повіту. Там має можність співпрацювати з українським боєвим націоналізмом, допомогаючи укривати боєвиків й переводити їх через Карпати. Його зовнішня поява, прикмети його характеру з’єднують йому симпатії своїх і чужих. Як вислід цього — його відрядження до цукрового банку, який польські шляхтичі закладають у Львові швидко по першій війні. Був одиноким українцем, що працював у такій установі й вибився на чільне місце як спеціяліст продажу. Все ж його шлях не був позбавлений труднощів і прикростей. Він допомагав українським установам, таким як Народня Торгівля, Центросоюз та іншим, які купували цукор за його допомогою дешевше і на догідних умовах. Це й було причиною цькування з боку польських газет та труднощів з боку наставників, так що здавалося, що його посада загалом під загрозою. Але в повітрі висить війна, все те якось «присихає». Врешті ця людина відзначалася великим організаційним хистом і це мусіли оцінювати свої й чужі. В тому часі, між обома війнами, він разом з дружиною веде український протиалькогольний рух в рямцях товариства Відродження, потім займається видаванням творів дружини. Так в цій ділянці як і в кожній іншій — до чого прикладе руку те росте й розвивається.
На жаль ця людина від років хворіє й появляється в Тельфсі на останніх місяцях свого життя. Все ж, коли по розвалі Німеччини заходила потреба нашої організації й самооборони від большевиків, він стає в перших рядах організаторів нашого життя. То ж у третій частині цієї книжки ми читаємо про нього більше, як у попередніх.
Про себе не писатиму. Багато читачів знає мене з лікарської практики, дехто з моїх книжок. Врешті й тут ми зустрічаємо цей «персонаж», головне в першій частині цієї книжки.
Син, Роман. Появляється в Тельфсі коротко перед упадком Відня, тобто з початком квітня 45 року. З цілого свого студентського добра він привіз двоколес (бісикль) і ранець (наплечник). Мав він справді валізку та ще й синю, з одягом, білизною, книжками й харчевими засобами, але її дав у багаж, бо дістатися до потягу коштувало тяжкої й завзятої боротьби. Ця валізка йде і ще досі не одержана…
Як і батько, Роман високий, тільки ж коли батько темноволосий, кароокий — син ясноволосий з синьозеленкавими очима. Був засмаглий і добре відживлений і з радістю батьки дивилися крізь вікно, як він мився на подвір’ї. Там була криниця, з якої вода стікала до жолоба, призначеного для напування худоби, так як то є в Тіролі, але й у нас по селах. З неї не пили тварини, бо одинока корова не виходила зі стайні, але зате під нею мився-купався Роман.