З Відня він приїхав в стані тяжкого пригноблення. Як і більшість нашої молоді, він мав труднощі зі студіями. За більшовицьких часів зачав у Львові студіювати техніку, коли прийшли німці замінили її на якісь технічні курси, й батьки вислали його студіювати за кордон, до Відня. Оце тепер провалюється все, з таким трудом построєне, та пропадає усе, добуте з таким зусиллям. Молода людина цілком зайнята наукою, западає в пустку тельфських днів, без виглядів продовжувати студії. Тож єдине, що міг робити, було — ходити по горах, тим більше, що був завжди завзятим альпіністом. До малого життя тельфської громади він не вмішувався, але коли треба було виконати якесь завдання пластунського типу, як ото теренова розвідка, поїздка «на чорно» чи перехід через границю, він виконував радо й краще, ніж би це був зробив хтось з старших громадян.
Роман зажив у старих над стайнею. Його прийняли вони радо й примістили на горищі, бо в «захристії» третього ліжка не вдалося вмістити. Просторий, ясний оборіг над стодолою з запашним сіном став його домівкою. Відтіля виходив на свої самітні проходи й тури в гори.
Увесь час ми боролися з харчовою скрутою, що тепер сталася ще дошкульніша. Тож усі ми похудли, потратили по кільканадцять кілограмів ваги. З Філька «повтікали» всі сорочки, шия йому поморщилася як індикові, штани закладав одним боком на другий та підперізував поясом. Виглядав як морква з гичкою — як ми сміялися. Хлопцеві похудшав карк, лице потягнулося, я втратила дванадцять кілограмів ваги. Недожива, гіпертиреоз викликаний надміром ультрафіолетових променів гірського сонця та чинниками властивими для терену, що спричинюють воло й хворобу Базедова — давалися взнаки. Кожен став більше нервовий. Може були й ліки проти цього, та хто приймав би їх, коли над головою літаки. Час ставав щораз прикріший і критичніший. Сполохи й разом з тим бомбардування тривали щораз довше. Ми були як у центрі урагану: на півдні Бреннер, який били без-настанно, за спиною мітенвальдська залізниця, праворуч залізничні шляхи через Лермос до Баварії. Цей і східній шлях та два вгорі вичислені бомбардовано безнастанно. Детонації глушили й тривожили нас вдень і вночі.
ВОНИ
Мешканці цих гір то були вони. Осторонь від них ми жили на їхній землі, що не була для нас доброю господинею, яка радо вітає гостей. Вона терпіла нас так, як і вони. І чекала, щоб ми вже пішли собі кудись. Хоч ми власне не були їй тягарем тільки робітником, що тяжчим чи легшим трудом заробляє собі на цей мізерний кусок хліба та ще й привезеного з наших країн: України, Польщі, Мадярщини. Але вони терпіли нас, бо терпів нас режим, що затіяв оцю божевільну війну й цю безглузду мандрівку народів.
Вони то були: Пішлі і Гофмани, невідродні сини своєї землі з усім злом в твердих душах. То були мої старі: закістлявілі старі дівчата, у яких під твердою шкаралущею все ж було жіноче серце й душа. То були оці бавери, що сиділи радо на призьбах своїх великих мурованих домів і курили люльки та розказували собі всячину, вечорами ж доїли коров. Але їхні жінки високі, ширококості й зчоловічілі так само добре родили дітей, як косили, орали, їздили в поле на двоколесі з косою, перекиненою за плечі або з граблями. Вони косили безмежні полонини й готовили сіно й сіно і ще раз сіно для тих славних тірольських коров, що давали оце молоко, якого до речі ні разу не вдалося нам покуштувати. Ми діставали в склепі на картку майже воду, зовсім збиране й сине, а від старих — зібране, хоч не зовсім. Справді, часом Марія або Колетта давала нам горщик молока, завжди за якусь вдячність від чоловіків, при чому Марія з притиском казала: фольмільх[33]; але по-перше, їхня корова стояла ціле життя на стайні і їла траву з города, а по-друге, ми не вірили, що молоко не збиране. Правда, під час прогулянки на Гогемунду ми дістали в Бухен кисле молоко, густе й дуже добре, мабуть воно одиноке й було справжнє, хоч збиране.
Вони мали дуже гарні доми. В містечку при тісноті цього так не помічалося, як оглядаючи будинки по луках і горах. Я вже не говорю про такі часті готелі й «язвенстаціон»[34] тільки про звичайні господарські будинки. Були ми раз з Грабарихою в таких будинках на Леген. То справжні твердині. Окрім добрих брам і замків, вони ще тим були твердині, що міцно муровані й завжди щільно зачинені. В середині багато кімнат. Усі члени родини мають свої приміщення — отже доньки, сини, наймити. Наші робітники признавали, що переважно бавер дає їм дуже чисту й гарну кімнату. Правда, були й нещасті жінки, що мусіли спати в сінях чи десь на стайні й потім приходили до лікарні з повідморожуваними ногами. Але загально житлові умови в них, навіть для служби були добрі. Тож захланно берегли вступу до своїх домів, хоч безлічі біженців тиснулись у містах, жили в руїнах та щоденно бомблені залишались без даху над головою. Не боялись насильства влади. Було пізнати, що селянина свого, того бавера, який виробляв для них харчі, вони не хотіли дратувати. Отже не робили жодного «уплотнєнія», і коли він наймав мешкання, то найчастіше за «паскарську» ціну, чи які йому потрібні речі.